7.1

Богдан

– Улю, щоб зараз не сталося, тебе це ніяким боком не стосується, – встигаю сказати, перш ніж у кафе з'явиться Міла.

Здивовано кліпнувши очима, Уля нерозумним поглядом фокусується на моєму обличчі.

Видихаю. Все нормально, цей жах я якось переживу. Були й гірші часи в моєму житті.

– Ось-ось у кафе увійде моя дівчина і влаштує скандал, але ти не бійся. Тебе образити я не дам. О… ось і вона, – не чекаючи, як на мою фразу відреагує племінниця Скорікова, швидко встаю з місця.

Поспішаю Мілі назустріч, перехопивши її на півдорозі. Не зовсім ніжно хапаю її за руки трохи вище за лікті та розгортаю.

– Богдане, пусти! Що ти робиш? Пусти ж, я кому говорю? – Опираючись, Міла робить марну спробу звільнитися з капкана моїх рук.

– Ідемо.

– Що означає "ідемо"? Ай, відпусти мене. Мені ж боляче!

Не дозволивши Мілі влаштувати виставу, насильно виводжу її надвір. Тільки встигаю прибрати від дівчини руки, як вона накидається на мене з кулаками, ударяє ними по грудях та плечах, та й скрізь, де дотягується.

– Досить, – знову доводиться укласти Мілу в міцному кільці рук, щоб вона перестала махати своїми кулаками, як на рингу. – Заспокойся – спочатку, а потім ми з тобою поговоримо.

– Ні, ну ви подивіться на нього? Він винний і ще мене заспокоює! Я чекаю пояснень, Богдане! Що ця за білява лахудра у кафе? Чому ти сидів з нею за столиком і так мило воркував? Я проходила повз, випадково вас побачила через скло. І очам своїм не повірила! Боже мій… ну як так, га? Ти що мені зраджуєш з цим чудовиськом?

– Закінчила? – Запитую досить спокійним тоном, хоча мені ні хріна неспокійно зараз, я дуже стримуюсь.

Дихає голосно і важко, роздмухуючи крила носа. Мене свердлить гнівним поглядом, просто готова спопелити живцем.

– Поясни мені, що відбувається, – вже більш-менш спокійним тоном вимагає.

– Ти бачила мене в кафе разом з Уляною. Уля – племінниця Ігоря Івановича Скорікова, я тобі про нього якось говорив. Він мені дуже допоміг підвестися на ноги, дав стартап на мою айті-компанію, саме йому я зобов'язаний усім, що маю.

– І що це значить?

– Нічого не означає. Між мною та Улею нічого нема. Ми просто пообідали разом у кафе. На цьому все.

– Чому в мене зараз таке відчуття, що ти брешеш?

Може, тому що я справді зараз брешу? Але вголос про це краще не казати. За себе мені анітрохи не страшно, а ось за Уляну – дуже. Я навіть подумати боюся, на що може піти Міла, коли дізнається, що від мене вагітна інша дівчина. Адже Леся вже робила замах на життя беззахисного малюка, якого Уля носить під серцем. Де гарантії, що Міла не вчинить так само? Найменше мені хотілося б наражати на невиправдані ризики мати моєї майбутньої дитини.

– Перестань, я тобі все сказав. Краще почекай мене на вулиці, а я схожу попрощатися з Уляною.

– Ну вже ні! Нікуди ти не підеш.

– Міла, так некрасиво. Я маю попрощатися з Уляною.

– Добре, тоді ходімо разом.

Зітхаю. Ну дідько ж! І коли я встиг вляпатись у таке лайно?! Зараз Міла мені повірила, але рано чи пізно все одно дізнається про вагітність Улі й тоді точно – вила.

– Гаразд, ідемо. Лише без концертів. Тримай себе в руках, – суворо вимовляю і Міла начебто погоджується.

За хвилину наближаємося до столика, де залишив племінницю Скорікова одну. Помітивши нас, Уляна відкладає мобільний телефон убік. Привітно усміхається. І як у неї це виходить? Як вона взагалі все це терпить? Якби я був на її місці, то вже б послав усіх і назавжди, а в Улі просто ангельське терпіння. Жаль, що Міла зовсім не така, навіть поруч не стояла.

– Улю, познайомся, це Міла, – знайомлю дівчат одну з одною.

– Вітаю, Міло. Рада знайомству.

– Взаємно, – через губу відповідає Міла, що вельми очікувано.

– Вибач, але ми вже підемо. Гарного тобі дня, – звертаюся до Улі, дістаю з гаманця гроші, щоб розрахуватися за замовлення і поки Міла стоїть за моєю спиною, шепочу Улі: – Дякую.

Усміхнувшись, Уля бажає нам гарного дня. І ми йдемо.

– Ось бачиш, нічого такого не сталося?! Я можу тримати себе в руках без всякої там істерики, на яку ти натякав, – заявляє Міла, коли ми сідаємо в мою машину.

– Нічого я не натякав, просто хотів уникнути скандалу.

Поклавши долоню на мою ногу, Міла гладить її плавним рухом вгору-вниз:

– Котику, ну ти чого? Я ж вас, як удвох побачила, так у мене все життя перед очима промайнуло. Ну, де вона і де я? Ні, я б ще зрозуміла, якби ти вирішив зрадити мені з якоюсь моделлю, але тільки не з такою, як вона.

– У сенсі не з такою, як вона? Ти про що?

– Як про що? Ну я ж красивіша за неї та фігура в мене гарна. Чоловіки люблять красивих жінок, а не таке городнє опудало, як твоя Уля.

– Вона не городнє опудало, – відрізаю різко, ця балаканина Міли вже саме мене напружує.

– Ти її захищаєш, чи що? Чи тобі вона подобається?

– Міла, припини. Дістала, – все-таки не витримую я і пофіг, що буде після цієї фрази.

Почервонівши як рак, Міла жадібно хапає повітря відкритим ротом.

– Знаєш що, Ольховський? А пішов ти нахрін разом зі своєю Уляною, – відкривши в тачці дверцята, Міла швидко покидає салон.

А мені анітрохи не шкода. Нехай котиться до біса. Задрала нереально. Втомився терпіти її закидони.