Розділ 6

Уля

– Ігорю, ти збожеволів? Ми так з тобою не домовлялися, – бурчить незадоволеним голосом дружина Ігоря Івановича. – Чому ти передумав видавати Уляну заміж?

– Любочко, заспокойся. Давай ось… сідай краще, – метушиться дядько.

– Ні, не заспокоюй мене! Поясни, ти що головою вдарився? Ти забув, про що ми говорили, хм?

З’являється пауза, але невдовзі все ж чується, як поскрипують ніжки стільця. Схоже, Ігор Іванович таки вмовив свою дружину сісти.

Знаю, недобре ось так – стояти під дверима кабінету дядька та підслуховувати. Але насправді я не планувала цього робити, хотіла просто попередити дядька, що поїду на планове УЗД. Прийшла, а тут розмова подружжя у самому розпалі. Буквально годину тому повернулася з курорту моя тітка і тепер виносить мозок своєму чоловікові.

Скориставшись тишею, стукаю у двері.

– Ти щось хотіла, Улянко? – схвильовано цікавиться дядько, побачивши мене у дверному отворі.

– Так, хотіла сказати, що поїду на УЗД.

Любов Юріївна стріляє в мене поглядом, наче спопеляє живцем, в принципі, як завжди. Я цій жінці ніколи не подобалася скільки себе пам'ятаю. Прямо про свою ворожість тітка Люба ніколи не заявляла, воліючи діяти через свого чоловіка, виносячи йому мозок, як ось зараз.

– Візьми з собою водія, – командує Ігор Іванович, але вже за мить його посмішка стає трохи ширшою, коли він опускає погляд на мій ще непомітний живіт. – Як ти себе почуваєш? Як дитина?

– Все добре. Дякую.

Весь цей час, поки ми спілкуємося з Ігорем Івановичем, тітка Люба сидить на стільці як неприкаяна. Видно, що вона стримується з останніх сил, навіть позеленіла від злості. Схоже, що моя вагітність дратує її не менше, ніж я сама. Ну що ж... доведеться якось потерпіти й це я зараз не про тітку Любу.

Побажавши дядькові гарного дня, я поспішаю піти геть.

Ні, більше ніколи не стоятиму під дверима і слухати незрозуміло що. Тітку Любу заносить на поворотах, і це мені не здається. Після смерті батьків я опинилася єдиною спадкоємицею. Фармацевтична фабрика, фермерські угіддя та багато іншого, чим володів мій батько, перейшло до мене. Я нічого не розумію в бізнесі, оформила на людей Ігоря Івановича довіреність, щоб вони керували бізнесом. А сама працюю вихователькою у дитячому садку, займаючись тим, що мені справді подобається.

Тітка Люба чудово про все це знає, вони отримують добрі відсотки з оборотів батьківського бізнесу. Але поводиться ця жінка так, ніби я на її шиї сиджу, ось прямо забралася туди й ще ноги звісила. Сказати, що мене дратує ця жінка – нічого не сказати. Я могла б поставити її на місце, але не хочу, щоб в Ігоря Івановича виникли якісь проблеми. Він дуже любить свою дружину, всупереч її дуже поганому характеру.

Поки що ліміт мого терпіння не скінчився. Можливо, колись настане остання крапля, але це точно не під час моєї вагітності. Моє основне завдання на найближчий рік – виносити та народити здорову дитину, яку я люблю більше, ніж власне життя.

***

– Ось сюди лягайте, – привітна медсестра допомагає мені влаштуватися на кушетці.

Торкнувшись головою прохолодного матеріалу кушетки, я піднімаю край футболки, оголю живіт. Лікар узист, чоловік у почесному віці, добродушно посміхається. Наносить мені на живіт спеціальний гель, щоб незабаром розпочати обстеження.

Несподівано в кабінеті УЗД відчиняються двері. Я навіть до ладу збагнути не встигаю, що відбувається.

– Чоловіче, вийдете негайно! – суворо наказує медсестра чоловікові, який щойно увірвався до кабінету.

А я дивлюся на непроханого відвідувача і хмурюся. Дідько ж, Ольховський! Ти серйозно?

– Не вийду, я спеціально прийшов подивитися на дитину, – відрізає Богдан, ігноруючи лютий погляд медсестри.

– А ви хто такий? Що означає подивитися на дитину? Тут не зоопарк, – медсестра грудьми готова лізти на амбразуру, дарма, звичайно ж.

– Це майбутній батько моєї дитини. Не виганяйте його, – в результаті мені доводиться втрутитися, а Богдан уже минув відстань, що розділяла нас з ним, і тепер моститься на сусідньому з кушеткою стільці. – Продовжуйте, лікарю, будь ласка.