Розділ 4

Уля

– Дякую за турботу, Артуре Миколайовичу, – опустивши збентежений погляд на свої руки, я намагаюся не виказувати тривожності.

– Якщо тобі знадобиться якась допомога, то ти завжди можеш розраховувати на мене.

Піднявши голову, я все ж таки змушую себе подивитися на чоловіка і тепло йому посміхнутися. Артур Миколайович – хороша людина, робить багато добра людям. Він – голова благодійного фонду, в якому я працюю у вільний від дитячого садка час. Я не з чуток знаю: скільком нужденним дітям у якісному медичному лікуванні допоміг Артур Миколайович. У нього просто золоте серце.

Провівши мене до триповерхової будівлі, де розташоване гінекологічне відділення, Артур Миколайович передає пакет із гостинцями.

– Може, провести тебе до палати? Чи не важкий пакет?

– Ні я сама впораюся. Мені зовсім не важко, – тільки встигаю відповісти, як помічаю недалеко від нас іномарку Ольховського, вона якраз у цей час паркується. – Дякую, що відвідали мене. Я повернуся до роботи, як тільки мене випишуть із лікарні.

– Не поспішай, Улянко. Головне – це ти та твоя дитина. Бережи себе.

Я киваю і замовкаю, чекаючи, коли Артур Миколайович зі мною попрощається. Мені дуже не хочеться, щоб він ставав свідком нашої зустрічі з Богданом.

Постоявши ще трохи часу, чоловік все ж таки йде, розминувшись з Ольховським буквально на кілька секунд. Тільки Богдан все одно помітив Артура Миколайовича, тому, мабуть, і повертає голову в його бік.

Чим ближче до мене Богдан, тим швидше б'ється моє серце. Після того, що сталося, я ще більше не хочу заміж за цього чоловіка, повністю розчарувавшись у ньому. Не дарма ж кажуть, що перше враження про людину оманливе. У цьому я переконалася на своєму досвіді. Чарівний, харизматичний Ольховський тепер мені бачиться цинічною і підлою людиною.

– Привіт, – вітає Богдан, зупинившись навпроти мене. – А я до тебе приїхав.

– Бачу.

– Прогуляємось трохи? Нам потрібно поговорити.

Зітхнувши, подумки вмовляю саму себе, що уникнути відвертої розмови не вийде, хоча я б воліла ніколи не бачитися з Ольховським.

– Гаразд, тільки я віднесу пакет до палати, добре? – Ольховський киває у відповідь, а я поспішаю у відділення.

Поки піднімаюся сходами на свій поверх, весь час думаю, що скажу Богданові. Я неодноразово подумки репетирувала майбутню розмову, але зараз ніби все забула.

Я не серджуся на нього. І навіть його молодшу сестру мені дуже шкода. Дурні люди. Заплуталися. Егоїстичні та меркантильні. Але хіба я маю право бути їхнім катом? Ні. Бог простить, і я пробачу, нехай тільки більше ніколи не наближаються до мене.

Повернувшись у місце, де ми попрощалися з Ольховським, я бачу Богдана трохи віддалік. Розгонистим кроком він розсікає алею з трояндами, дуже нервує, розмовляючи з кимось по телефону. Помітивши мене, він швидко прощається зі співрозмовником і ховає мобільний у кишеню штанів.

Крок прискорює у мій бік.

– Ти хотів поговорити, Богдане. Що ж я тебе слухаю.

– Хотів, так. Не знаю з чого почати. Мені так соромно, Уляно.

– Буває. Але якщо тобі соромно, значить, ще не все втрачено.

– Я дивуюсь тобі. Моя сестра зробила таку підлість, а ти так спокійно зі мною розмовляєш. Я чесно думав, що ти взагалі не захочеш мене бачити.

– Так і є. Бачити я тебе не хочу, але схильна давати людям другі шанси. Ти прийшов просити за свою сестру, га?

– Хіба я можу після всього в тебе щось просити?

Я знизую плечима і киваю у бік найближчої лави. Останні дні я почуваюся дуже слабкою, не можу довго ходити – втомлює.

– Я поговорю з дядьком, Богдане. Попрошу його не роздмухувати з цього інциденту всесвітню проблему. Тож можеш бути спокійним. Одружуйся зі своєю дівчиною і живіть своїм життям, а мене більше не чіпайте, будь ласка.

Богдан напружується, не чекаючи почути від мене такого:

– В сенсі? Звідки ти знаєш про дівчину? Леся сказала, так?

– Угу, та навіть якби вона й не говорила, я й так це знаю. Я бачила вас разом. Випадково.

Зітхнувши, Богдан заривається обличчям у своїх долонях і починає безжально розтирати шкіру.

– Господи, як тобі вдається бути такою? Таких, як ти, не буває.

– Ну, чому ж не буває? Я реальна, сиджу зараз перед тобою.

– Так, але... Тобі в душу плюють, а ти посміхаєшся. Твій дядько має таку владу, що якщо ти захочеш, то можеш з легкістю досягти всього. Наприклад, знищити мене та мою сестру.

– Мені це зовсім не потрібне, Богдане. Горе чужих людей не зробить мене щасливою.

– А що тоді тобі потрібне?

Знизавши плечима, я безтурботно посміхаюся. Безглузда розмова. Ольховський навряд чи зрозуміє, що для щастя потрібні нематеріальні блага. Просто він ще морально не доріс до віку дорослої людини. Інфантильний хлопчик.

– Не має значення, – трохи подумавши, відповідаю я.

– Улю, я… – недомовивши Ольховський раптом падає переді мною на коліна і так винно схиляє голову, що моє серце жалісно стискається в грудях. – Пробач мені, будь ласка. Я не знаю: чи вистачить мені життя, щоб викупити перед тобою свою провину.

– Богдане, вставай. Такі гарні штани зіпсуєш.

– Та начхати на штани. Я раптом зрозумів, що моя рідна сестра мало не вбила мою дитину. Це так огидно.

– У бога віриш? – підвівши голову, Богдан вдивляється в моє обличчя задумливим поглядом. – До церкви сходи. Помолись. Раптом стане легше.

***

Уля

Через тиждень, коли загроза перериванню вагітності минула, мене виписують із лікарні. За мною приїжджає дядько разом із двоюрідною сестрою. Влаштувавшись на задньому сидінні, я задумливо дивлюся у вікно, не включаючись у розмову.

На душі така порожнеча, наче мене до дна випили. Богдан приходив до мене в лікарню щодня, просив пробачення. Даремно. Я його правда пробачила, як і сказала на самому початку. Але цей його повний смутку погляд і безнадійність в очах – були для мене ударом під дих. Шкода його. Він чомусь вбив собі в голову, що зобов'язаний мені до кінця життя просто через факт моєї вагітності від нього.