Розділ 25

   Минуло шість днів з того моменту, як він пішов. Весь цей час Яна намагалася уникати чоловіка. Не відповідала на його дзвінки, не відкривала двері, коли він приходив. Спочатку Костя дуже наполегливо намагався поговорити, але з вчорашнього ранку він не дзвонив і не писав. Навіть не стояв під вікном, як він це робив п'ять днів підряд. Не писав їй купу довгих смс з проханням вибачити й вислухати його. 
Яна не на жарт почала хвилюватися. Може з ним щось сталося? Або ж захворів? Так хай там як вона все ще продовжувала любити цього чоловіка. Саме тому не підпускала його до себе, бо знала, як тільки побачить Костю може наробити дурниць. А саме пробачити йому, або знову впустити у своє життя.
Яна дивилася у вікно й начебто чогось очікувала. Скоріше за все їй і справді хотілося побачити чоловіка. Вона зітхнула й зробила невеличкий ковток кави, яку тільки но заварила. Та це було помилкою. Жінка відчула приступ блювоти. Поклавши горнятко з кавою на підвіконня вона стрімко побігла до туалету. Коли її шлунок повністю випорожнився, Яна стомлена сіла зверху на унітаз.
   Це продовжувалося вже не перший день, тому й викликало підозри. Врешті решт Яна швидко зібралася, взяла ключі від машини й поїхала до своєї подруги, яка працювала у лікарні.

****
– Вітаю, подруго, ти не помилилася, - відповіла Таня. Тетяна працювала гінекологом у приватній клініці. З Яною вони дружили з дитинства, бо батько Тані був хорошим другом Дем'янова.
– Скільки?
– Термін невеликий, всього чотири тижні.
– Подумати тільки. Я навіть не здогадувалася.
– Ти не рада? Бо аборт робити тобі небезпечно, - попередила Тетяна.
– А хто тобі сказав, що я збираюся робити аборт?
– Я це про всяк випадок сказала. До речі через місяць прийдеш до мене і станеш на облік. Я сама вестиму твою вагітність, - Тетяна порилася у своїх папірцях й щось написала ручкою на одному з них. Потім протягнула Яні.
– Що це? - запитала здивовано.
– Список вітамінів для вагітних. Прийматимеш поки не станеш на облік. Далі я тобі поясню, що робити.
– Добре, дякую. Я піду, Таню, щось погано себе почуваю.
– З тобою все в порядку? Може залишишся у клініці до вечора?
– Ні, не треба. То на душі у мене погано, а це не виліковується, - з сумом сказала Яна.
– Якщо хочеш поговорити, ти знаєш я завжди готова тебе вислухати.
– Не сьогодні, Таню, не сьогодні...

****
  Після візиту до клініки Яна пішла у парк прогулятися. Йти додому зовсім не хотілося та ще багато потрібно було обдумати.
Вона трохи погуляла потім знайшла лавку біля ставка, де плавали лебеді й сіла на неї.
Різного роду думки не покидали її голову. Яна навіть уявила собі майбутнього малюка, який з'явиться на світ.
Маленький, гарненький, а головне тільки її. Хоча б одна людина на світі буде любити її по справжньому. Цю дитину вона не ділитиме ні з ким. Навіть з Костею. Він ніколи не дізнається про дитину. Якщо потрібно Яна навіть готова була переїхати в інше місто. Тільки б ніхто нічого не знав.
Віддасть  усю свою любов і турботу цій дитині. Виховає її гідною й порядною людиною. Не такою, як Костянтин.
Яна порилася у сумочці й витягла звідти льодяник, розгорнула й закинула до рота. Солодкий смак приємно подіяв на неї. Вона одразу ж повеселішала. Й вирішила, що боротиметься до кінця, тепер її не зламати. Бо у неї є для кого жити. 
Яна встала з лавки й хотіла вже йти та раптом побачила, що назустріч їй йде доволі знайомий чоловік. Вона зупинилася й почала вдивлятися у нього.  Коли Яна зрозуміла хто це, то була дуже здивована. Вона впізнала Ігоря.
Так це був він. Чоловік якого Яна колись дуже сильно кохала. Якого вважала своїм першим і єдиним, але схоже він сам думав інакше. Ігор, а ні трохи не змінився. Високий, широкоплечий з темним волоссям і самовпевненим обличчям.
– Ігорю, привіт, - гукнула чоловіку Яна.
Той різко зупинився й витріщився на неї. Потім потряс головою ніби повертався у реальність. Ігор широко посміхнувся й підійшов до Яни. 
– Янусю, привіт. Невже це ти? - сказав Ігор й легенько торкнувся долонею її щоки.
– Так, я. А що так сильно змінилася? - запитала Яна з образою.
– Та ні навпаки ще гарнішою стала. Як давно ми не бачилися?
– Два роки. 
– Цілих два роки. Як швидко й непомітно летить час, - прокоментував Ігор.
– Для кого як. Тобі мене покинути, було як раз плюнути. А я від болю і сорому не знала куди очі подіти.
– Яно, пробач. Я тоді не міг вчинити інакше....
– Це все дурні відмовки, Ігорю. Ти просто ніколи мене не любив, - тихо промовила Яна.
– Звідки ти знаєш? Ти що була на моєму місці? Твій батько тоді, мені навіть все порозумітися з тобою не дав.
– До чого тут мій батько?
– А це ти у нього спитай.
– То може ти це зробиш раніше, Ігорю?
– Що саме тебе цікавить?- запитав Ігор.
– Як мій батько причетний до твого зникнення?
– Це не місце для таких розмов. Ходімо тут недалеко є кав'ярня, там і поговоримо.
Яна кивнула і вони разом з Ігорем пішли у напрямку кав'ярні.
На цей раз Яна вирішила бути рішучою й вияснити все до кінця.
Вона більше нікому не дозволить себе обманювати. І у першу чергу близьким їй людям.