Розділ 22

   Тиждень минув для Кості дуже важко. Він кожного дня намагався поговорити з Яною, але не виходило. Вона наче закрилася від нього й була у власному світі.  Костя купував квіти, дарував подарунки та все марно. Яна продовжувала мовчати й відсторонюватися. Вона займалася хатньою роботою, навіть інколи готувала його улюблені тістечка, все робила, як завжди. Коли Костя до неї звертався вона відповідала, але сама не намагалася з ним заговорити. Так все тяглося кілька днів.
Одного разу Костя не витримав і все ж вирішив піти в ва-банк. Він дочекався поки дружина вийде з душу й піде спати. Він сховався за шафу й коли Яна вже хотіла лягати у ліжко кинувся до неї. Чоловік її міцно обійняв й пригорнув до себе. Потім тихо мовив:
– Яно, давай нарешті поговоримо. Я так більше не можу. 
Яна подивилася на нього й Костя побачив біль та образу у її очах. І у цю мить наче сам це відчув.
– Яно ти можеш пояснити, що відбувається? - продовжив Костя.
– Можу, - тихо відповіла та. – Чому ти мені збрехав?
– Стосовно чого?
– Про тебе і Камілу. Що вона твоя колишня...
– Яно, звідки ти взагалі про це дізналася? - все що зміг вимовити Костя.
– Це не має значення. Важливо те що ти мені про це не розповів. Невже ти мені не довіряєш?
– Яно, люба, річ зовсім не у цьому. Я просто не хотів руйнувати наші стосунки. Я не хочу тебе втратити, - спробував виправдатися Костя.
– Костю, ти добре знаєш, що я тебе кохаю, тому ніколи б просто так від тебе не пішла. Але твоя брехня завдала мені болю. Без довіри стосунки неможливі.
– Яно, пробач. Прошу тебе дай мені іще один шанс. Я обіцяю між нами більше не буде брехні, - сказав Костя й відчув себе справжнім негідником. Бо таким він і був. Але Яна була йому потрібна наче подих свіжого повітря. Вона стала для нього надійним другом і не тільки...
І якщо вона покине його, то це буде крахом усього його світу.
– Добре, але поклянися, що нічого не приховуєш від мене, - вимагала Яна.
– Яно, я всього лише простий смертний. У мене багато гріхів. Та в одному я можу тобі покластися точно. Зараз окрім тебе у мене нікого не має.
– Гаразд, я спробую тобі повірити, але все ж таки мене мучить одне питання.
– Яке?
– Чому саме Каміла стала обличчям колекції?
– Якщо чесно, гадки не маю. Це була ідея батька. Я сам неодноразово ставив собі це питання.
– Цікаво невже Валерій Семенович не знав про вас?
– Навряд. Ми з Камілою приховували свій роман. Через різний соціальний статус.
– Отже, ти став жертвою бізнес-планів наших батьків, - підкреслила Яна.
– Я не вважаю себе жертвою, Яно. Мені дуже добре з тобою, а отже все склалося на краще, - відповів Костя й притягнув Яну до себе.
– Костю, а ти її кохав? - зненацька запитала Яна.
– Кохав дуже сильно, але це вже давно у минулому, - Костя здивувався тому, як спокійно у нього було на душі. Здається пристрасть й кохання до Каміли відпустили його. Зараз він хотів бути тільки з Яною. Але чи вдасться йому її втримати? 
– Я тебе розумію. Теж колись занадто сильно була закохана в Ігоря.
– Хто це? - не зрозумів Костя.
– Мій перший хлопець. Я ж тобі розповідала. Але ми розійшлися ще два роки тому, - Яна зітхнула й сховала обличчя на плечі Кості.
– Це навіть добре. Погані люди повинні йти з нашого життя.
Яна нічого не відповіла, але Костя почув, як вона вся стиснулася. Він продовжував її обіймати й гладити по спині, щоб запевнити, що він поряд. Але у глибині душі він розумів, що Яна до кінця йому не пробачила. А що буде якщо вона дізнається всю правду? Костя навіть думати про це не хотів.
Так вони ще довго стояли в обіймах один одного, а потім Костя поцілував Яну й вони разом пішли спати.
 

  Ранок обіцяв бути хорошим для Кості до поки у його офісі не з'явилася Каміла. Вона була одягнена у червоний  штанний костюм, який ідеально підкреслював її вигини тіла фігури. Коли вона увійшла до кабінету, то здавалося що вона йде по подіумі, а не звичайній підлозі.
Самовпевнена й незалежна жінка. Ось що так притягувало до неї чоловіків.
– Привіт, Костю. От зайшла дізнатися, як у тебе справи, - мовила Каміла й сіла навпроти Кості.
– Здається я тебе сюди не запрошував, - холодно відповів Костя.
– Як грубо Костю. Та я прийшла у справі. Хочу забрати свій гонорар. За виконану роботу. 
– Радий за тебе. А тепер, будь ласка, вийди з мого кабінету, - Костя жестом руки показав дівчині на вихід.
– Костю, що з тобою? Чому ти так зі мною розмовляєш?
– А, як я маю з тобою розмовляти? Ми чужі люди, зрозумій це врешті решт. 
– Але це не означає, що ти маєш право так нахабно зі мною поводитися, - прошипіла Каміла.
– Це ти розповіла моїй дружині про нас? Чи не так? - Костя серйозно подивився на Камілу.
– Що ти верзеш? Я взагалі її не бачила того вечора. Чекай, а що твоя бідолашна таки дізналася про нас? - дівчина  всміхнулась зі зловтіхою.
– Каміло, це ти їй сказала, що ми колись зустрічалися? Відповідай, - крикнув Костя.
– Ні, не я на жаль. Та якби у мене з'явилася така можливість я б розповіла їй усю правду без прикрас.
– Сподіваюся ти кажеш правду, бо мені надто важко у це повірити, - сказав Костя й взяв Камілу під руку, а потім вивів з кабінету.