Розділ 15

Яні стало краще вже через два дні. Вона помаленьку почала приходити до себе чим обрадувала себе й Костю. 

Її обличчя знову стало рожевим, а апетит покращився. Вона з великою наснагою взялася їсти приготований обід, який їй приніс Костя. Все було так смачно наче вперше. Вона навіть помітила, що Костя всміхнувся дивуючись її апетиту. 

- Чому ти не їси? - поцікавилася Яна у Кості. 

- Я вже поїв раніше, поки ти спала. 

- То ти не складеш мені компанію за обідом?

 - Не цього разу. Нам до вечора потрібно повернутися у місто. Ми й так затрималися через твою травму.

 - Вибач, я знаю, що завдаю тобі багато клопоту.

- Ти ні в чому не винна. Не налаштовуй себе, ми повинні радіти, що все так обійшлося, - Костя підійшов до Яни й приклав пальці до її лоба, щоб перевірити температуру.

 - Так, але я себе почуваю дуже добре, і все завдяки тобі, - відповіла Яна й впіймала Костю за долоню.

 - Не перебільшуй, ти б для мене зробила теж саме.

 - Звісно, але я просто намагаюся сказати дякую. Яна побачила на обличчі Кості незрозумілі емоції. Він був чимось збентежений і трохи спантеличений. Щось його турбувало і з'їдало зсередини. Але що саме? Яна вирішила підтримати чоловіка, щоб б там не було.

 - Костю з тобою все гаразд? - запитала вона. 

- Не хвилюйся все добре. Напевно я просто перевтомився, тому піду полежу на дивані.

 - Тобі ж буде незручно. Лягай на ліжко, а я піду на диван. 

- Яно, ти наче маленька дівчинка, хвилюєшся, що всім буде незручно. Тобі ліжко зараз потрібно більше, - Костя вийшов з кімнати і Яна почула шорох за стіною. 

Незабаром він змінився на тихий шепіт. Костя з кимось розмовляв.

 - Каміло, не дзвони мені більше й дай мені спокій. Ми вже все прояснили, - почула Яна голос свого чоловіка. Костя ще кілька разів повторив цю фразу, а потім кинув слухавку. Яна не розуміла, що пов'язує її чоловіка з цією Камілою? Вони ж просто старі друзі, або ж є щось більше..... Яна різко захитала головою, щоб витрусити дурні думки. Вона повинна довіряти чоловіку. Костя не здатен на таку підлість. Він хороша людина. За ці дні він це довів. 

- Як твоя нога? - поцікавився Костя у Яни й ледь торкнувся її хворої кінцівки.

 - Вже краще, зовсім скоро я зможу на неї ступати, - відповіла Яна й трохи сіпнулась, коли Костя погладив їй ногу.

 - Хочеш зроблю тобі масаж? - запропонував Костя. 

- Ну, якщо ти тільки сам цього хочеш, - Яна взяла зі столу журнал й прикрила задоволене обличчя. 

- Якщо я тобі це запропонував значить не просто так, - наголосив Костя й взявся м'яти ногу дружини.

 - Ой, тільки обережно, - почала застерігати його Яна. - Не хвилюйся, я буду максимально обережним, - Костя сказав це таким тоном, що у Яни аж мурашки побігли по шкірі. 

Він продовжував масажувати спочатку її ногу, потім ступню. Це принесло жінці велике задоволення. 

- Ти майстер цієї справи. Боже, як приємно, - застогнала Яна. 

- Я був впевнений, що тобі сподобається. Цьому масажу мене навчив давній знайомий, який справді майстер своєї справи. У Яни в цей момент кольнуло в серці. Хтозна-який це був знайомий? І чи взагалі він був. Може він говорить про Камілу? Хоча ні, Яна не могла бути сто відсотків впевнена, що Каміла мала якесь особисте відношення до Кості.

 - Яно щось не так? Тобі не комфортно? Може мені зупинитися? - раптом запитав Костя. 

- Ні, продовжуй, мені навпаки дуже комфортно. В тебе чудово виходить, - Яна спробувала видавити з себе посмішку. Вона поглянула на Костю й зловила себе на думці, що у нього дуже гарні й довгі вії. Будь-яка дівчина йому б позаздрила. Та і їй теж. Вийти заміж за такого чоловіка не кожній пощастило. 

Яна заплющила очі й почала насолоджуватися моментом. Вона вже була далеко звідси, десь у своїх мріях, коли все припинилося. Тому що раптом пролунав дзвінок у двері їхньої квартири. Костя різко підхопився й миттю побіг відкривати непроханим гостям. Через кілька хвилин Яна почула у коридорі голоси, а потім у спальню увійшли батьки Кості.

 - Яночко привіт, Костя, розповів нам про твою травму й ми вирішили тебе провідати, - промовила Надія Валентинівна й присіла біля Яни на ліжку.

 - Доброго дня, Надіє Валентинівно. Мені дуже приємно, що ви не забуваєте про мене. 

- Як ми можемо забути про тебе?Ти ж нам наче донька. До речі я тобі фруктів принесла, - Надія Валентинівна взяла з рук свого чоловіка поліетиленовий пакет, де було багато різних фруктів. - Костю візьми, ці фрукти й почисть та поріж їх для Яночки. Валеро ти теж іди допоможи, - продовжила Надія Валентинівна. 

- Гаразд, - кивнув Костя й вийшов разом з батьком з кімнати. - Яночко, у вас з Костею все добре? Бо ви молоді мало чого можете накоїти. 

- Надіє Валентинівно все просто прекрасно. Ми щасливі, вам немає про що хвилюватися, - відповіла Яна. 

- Ну, тоді добре, може скоро й внуків нам подаруєте, - промовила свекруха й підморгнула Яні. 

- Так, напевно, - Яна посміхнулася, але посмішка ця була скоріше за все гіркою, ніж щасливою.

 - Отже, я можу спати спокійно. Але, люба, попрошу тебе тільки про одне.