Глава 4

Поспавши трішки більше часу, я прокинулася з чудовим настроєм, а головне доволі бойовий.

Сьогодні вперше за довгий час, я нікуди не поспішала. Приготувала такий смачний сніданок, що сама була в захваті. Не знаю, що й сказати, коли ти відкриваєш нову сторінку у себе в житті. І хочеться вірити, що саме цей період подарує, щось неймовірне. 
А поки мої мрії та сподівання били через край, вже був час одягатися, фарбуватись та виходити з квартири.

- Так... Вибір не великий, але треба обрати, щось красиве та водночас практичне.

Моя шафа маленька за розмірами, але навіть у ній було ще багато місця для речей.

- Джинси, саме вони підійдуть для білої кофти, яка трішки відкриває одне плече. Кросівки я не вибирала, бо не було з чого, вони були одні.
Макіяж дуже стриманий, навіть не помітний. Очі, мені подобалося робити акцент саме на них, красиві зелені очі, так казала моя мама...

- Саме час йти, не хочу запізнюватися. - говорила я сама до себе, розмови з собою це щось особливе. З самого дитинства я розмовляла сама до себе, напевно це через увагу, яку мені не приділяли. Її не було, зовсім.

Автобусна зупинка була зовсім порожня, це напевно через те що всі вже на роботі.
За декілька хвилин під'їхав трамвай, але він їхав в самий центр міста, не в наш старенький район, про який майже ніхто не чув. Обожнюю ці красиві будівлі, так і хочеться вилізти на саму вершину і закричати, щоб мене почули всі.

- Зупинка "проспект перемоги", обережно двері відчиняються. 
Це була моя зупинка і ось перед очима велика будівля, всі знали, що це корпорація " Шик " яка займається усім світом книгодрукування, та найвідоміших журналів, що є в продажу по всій Україні.

- Так, куди мені далі?! - нервово я запитувала у себе. Великі та просторі двері манили мене, тому я зрозуміла, що мені саме туди.
Увійшовши в цю будівлю, я була просто шокована, яка краса, білі мраморні східці, 3 ліфти, які безперервно їзди та доставляли людей. І з лівої сторони я побачила велику стійку, за якою стояли три красивих дівчини, і усім посміхалися. В мене склалося таке відчуття, що це ляльки, не люди, бо це напевно важко, ось так стояти та вказувати дорогу таким як я. 
Треба запитати, як пройти до Лізи, бо сама я її тут не знайду, це просто не можливо.
 

- Добрий день, мене запросила Ліза Василенко, можна пройти до неї?!

- Доброго дня, зачекайте декілька хвилин, ми з нею зв'яжемось, то перевіримо вашу інформацію, скажіть будь ласка хто її очікує.

- Ліса, ой Аліса, з приводу роботи, я телефонувала їй, ми й домовилися, що сьогодні вона буде очікувати мене.

- Добре, очікуйте, ми вас сповістимо, пока можете присісти ось там.
- і вона показала на білосніжні дивани, напевно зі шкіри, виглядали вони просто неймовірно..

Присівши на диван я взяла журнал, зі столика, що стояв навпроти. Дуже красива обкладинка, і сам журнал просто був неймовірний, над його дизайном працюють кваліфіковані кадри. Ну і зарплатня в них напевно також доволі високого рівня. Надіюсь, що доля подарує шанс тут працювати, щоб хоть трішечки змінити ситуацію в кращу сторону.
 

Тільки я хотіла просто сприйняти ситуацію, яка навколо. Мене покликали.

- Аліса, пробачте, ви можете підійти до мене!? - тихо, але впевнено сказала дівчина за стійкою.

- Так, звичайно. - встаючи, я в той момент не помічала людей, звуків, просто йшла як до останнього шансу долі та й усього життя.

- Підніміться на дев'ятий поверх, потім направо та й там має очікувати Ліза.

Щаслива я підійшла до ліфта, чекаючи на нього. Він доволі швидко приїхав і натиснувши кнопку піднялася на дев'ятий поверх. У коридорі, що праворуч, стояла красива, молода, усміхнена дівчина, і тоді я зрозуміла, що це Ліза.
 

- Привіт, я Аліса, ми домовлялися про зустріч.

- Привіт, я Ліза, так, пішли за мною - та показала рукою на кабінет з табличкою " Знімальний павільйони" .
Подумки, чому відразу в знімальних павільйон, чому не на  співбесіду? Що зараз буде діятитьсь?

- сьогодні я не хочу, щоб ти розповіла про себе в сірому кабінеті, хочеться побачити тебе в роботі, ось текст, ти повинна прочитати, та приблизно скільки запам'ятала стільки розповісти на камеру. Даю три хвилини, час пішов!

Ось цього я не очікувала, паніка просто збила мене з пантелику, але розум говорив, що якщо я не зроблю це, то все втрачено...

Добре, текст доволі простий, читаю швидко, тому за три хвилини, я встигла прочитати десь разів шість, якщо не більше.

- Я готова! Можемо пробувати.

- Дуже добре, камера мотор, і почали.

Після цих слів у мене в горлянці стало сухо і я не могла промовити ні одне слово.

Видихнувши, я зібралася та почала...

- Кожен з нас має право бути почутим, і сьогодні як ніколи ми хочемо обговорити цю тему, тему яка болить у кожного. Я знаю, що в кожного є свої історії, які болять не один місяць, рік. Тому наша гаряча лінія, яка зараз у вас на екрані, готова вислухати кожного і допомогти. Телефонуйте нам на номер +380-800-456-894 та пишіть нам на емейл "helpyou@gmail.com".
Це все анонімно, тому зробіть так, щоб тебе почули та допомогли.

Після цих слів я просто стояла та дивилася в очі Лізі та оператору, настала тиша. 

Напевно я їм не сподобалася, хах, останній шанс і той втратила...