3 (12)

Магістр Яфін, якось після чергового іспиту, на який Вітар примудрився запізнитися, та й прийшов з думками — а раптом пощастить, сказав, що він не здивується, якщо з такого безглуздого студента виросте хтось вельми гідний. Бачите, Вітар мав те, чого не було в купи його однокурсників, які намагалися вчити, заучувати і підлизуватися до викладачів. Вітар умів помічати та аналізувати навіть у дуже екстремальних ситуаціях. І тоді, коли більш тямущі студенти починали плутатися, тонути у викладацьких питаннях і сумніватися в собі, він раптом чіплявся за ледь помітну підказку і примудрявся розкрутити тему, яку пам'ятав неясно або ніколи не знав. А ще Вітар мав гарну інтуїцію. І він не боявся ухвалювати рішення. Такий набір здатний допомогти в житті, на думку магістра Яфіна.

Вітар тоді покивав, подякував і пішов. І в той момент він навіть не думав, що незабаром дивний природник стане улюбленим викладачем і непомітно перетягне його інтерес у бік цієї самої природної магії. Зате він тоді міцно запам'ятав, що навіть найбезглуздішу думку не варто відразу відкидати і забувати про неї. Тому що думка може виявитися єдино вірною. Особливо у ситуації, коли довго думати взагалі не можна.

— Тобіш, жовтий камінь завжди був у тріщинах?! — закричав він на вухо перевертню, коли світ раптом вирішив розвалитися на шматки. Надто вже камінь був несхожий на все інше, ще й колір такий, ніби мав привернути увагу в будь-якій ситуації. Увагу людей, які почнуть його виглядати, знаючи, що він найміцніший із усього, що є в цих горах.

Тобіш обдарував диким поглядом і смикнувся праворуч, на начебто велику і міцну ділянку, попутно намагаючись схопити Вірту, що стояла поруч.

— Не туди! У тунель під камінь! — закричав Вітар, вириваючись. — Це пастка! На дурнів, які вважають себе розумними і не підуть у тунель, що розвалюється! Швидко! Тут усе фальшиве!

Тобіш, ніби не чуючи, відпустив, буквально висмикнув Вірту з щілини, що з'явилася біля її ніг, і кинувся виловлювати приятеля, якому, схоже, прилетіло по голові каменем.

— Під жовтий камінь, швидко! — ще голосніше закричав Вітар і, просто щоб на нього звернули увагу, відпустив силу, просто жбурнув одразу на всі боки ні в що не оформлену енергію, він так різних недоумків у темних провулках лякав. Перевертні, як не дивно, завмерли. — Під жовтий камінь! — приправив голос силою Вітар і схопив за шкірку Вірту, яка раптом дивно сіпнулася і чомусь зробила крок уперед, наче вирішила повернутися ближче до щілини, від якої врятував Тобіш.

— Не чіпай її! — заволав десь неподалік Васхі.

Де він там кричав, Вітар не бачив та й дивитися не збирався. Він просто відступав до каменю і тяг за собою дівчину, а вона намагалася вирватися. Потім різко обернулася і погляд у неї був настільки нелюдський, що Вітар знову не відмахувався від чергової дивної для себе думки.

— Тихо! — наказав він різко й уривчасто, швидше відволікаючи, ніж сподіваючись, що зрозуміє. — Тихо, все добре, — постарався сказати спокійно.

Дівчина видала незрозумілий звук і почала перетікати в смугасту кішку. І що у цій ситуації мав робити Вітар?

— Під жовтий камінь! — повторив він, раптом хтось почує та послухається, а потім обхопив тигрицю під лапи, притиснув посиленням і, намагаючись допомагати собі левітацією, потяг у тунель. І навіть майже відразу зрозумів, що чим ближче до нього підходиш, то менше трясеться земля під ногами. Просто стопами це відчув.

І до цього проклятого тунелю було зовсім недалеко. Якийсь десяток кроків насправді. Можна добігти майже миттєво, якщо не боятися наступити на довгий тигрячий хвіст, упустити кішку, що звивається і видає підозріло схожі на скиглення звуки, втратити концентрацію, упустити левітацію і бездарно розсіяти таку просту річ, як посилення. Тож ішов Вітар цілу вічність. Мотнув головою, відганяючи когось, що потягнув руки до тигриці, через цю допомогу міг все впустити. І мало не впав, коли дійшов, просто через те, що струс землі як відрізало, і світ став спокійним і стабільним.

По ногах вдарив тигрячий хвіст, але Вірта хоч вириватися перестала, що було вже добре. Відпускати її Вітар просто боявся, здавалося, перелякана тигриця, яка нічого не розуміє, спробує втекти, причому, неодмінно туди, де руйнується світ. І він був такий зосереджений на тому, щоб не відпустити, так намагався подумки заспокоїти, заспокоїтися самому, бо звідкись вилізло велике знання про те, що немовлята плачуть, якщо їхня матінка переживає... Так старався, що, мабуть, минула ціла вічність до того моменту, як він згадав про хлопців і підняв голову, подивитися, чи послухалися вони і чи вирішили ховатися в тунелі.

Виявилося, на відстані витягнутої руки стоїть Васхі, тримається за чоло, навряд чи помічаючи, що крізь пальці тече кров, і дивиться на Вітара великими, круглими очима. Ще й плечем смикає, інстинктивно відганяючи білобрисого приятеля Тобіша, який, схоже, намагався запропонувати допомогу по лікуванню чола. Тобіш на колінах стояв над ще одним своїм приятелем, тримався за його голову, хмурився і щось шепотів. Лаявся, мабуть. Ще двоє перевертнів стояли біля входу в тунель. Один дивився назовні. Другий здивовано витріщався на Вітара, який тримав смугасту кішку, що покірно обвисла. І він був дуже схожий на Васхі.

І Вітар спробував зрозуміти, чи всі перевертні на місці, але не зміг. Чомусь не виходило згадати, скільки їх було спочатку.

— Так, — сказав Вітар.

Тигриця смикнула хвостом. А той перевертень, що дивився назовні, обернувся, посміхнувся так, що йому запросто можна було поставити діагноз і відправити в будинок для скорботних розумом, і зайве життєрадісно промовив:

— Тепер піднімається.

— Що піднімається? — спитав Вітар.

— Все, — не став розмінюватися на дрібниці хлопець.

І тигриця тихо загарчала, ніби відчула, як Вітару хочеться схопити щось важче, щоб приголубити цього веселуна, і вирішила підтримати.

— Ти не відпускай її, — сказав Васхі. — Якщо втримати можеш. Вона звикне і буде за тобою бігати, як цуценя.