3 (10)

Перевертні на плато жили дивно. Побачивши шукачів скарбів деякі ховалися по будинках. Інші цілком привітно усміхалися, махали руками, просили призвати воду. Бо своєї на плато не було. Потрібно було або тягати звідкись знизу, або везти мостом, або чекати дощу і ловити, або запасатися амулетами, що збирають воду з повітря. Час від часу сюди приїжджали маги і тоді місцеві жителі, не соромлячись, просили їх добути воду, бо городик полити нічим. А найкраще було, коли маги, здатні добути воду, тут жили. Але це траплялося не часто. Маги взагалі були стійкішими до того, що заганяло перевертнів на це плато.

— Хм, а чому ніхто досі не винайшов амулету для призову води? — спитав сам Вітар.

— Тому що зловживатимуть, — пробурчав Васхі, який уже наповнив дві цистерни. — Дай цим городникам волю, і з плато просто змиє всю зелень, може, навіть із будинками. А так, бережуть та цінують.

Вірта голосно хмикнула, схопила Вітара за руку і повела подалі від невдоволеного брата, якого завалили роботою. І вела довго-довго, до краю плато. Там вони й сиділи майже до вечора, не турбуючи перевертнів, що потребували самотності, і милуючись ламаними скелями далеко внизу. Навіть майже не розмовляли. І сидіти за півметра від грандіозного урвища, притулившись один до одного плечима, було чомусь затишно. І правильно.

Напевно, не дарма перевертні саме тут шукали свого спокою. Відчуття захищеності, майже як у храмі Ясноокої.

До загадкового тунелю шукачі скарбів вирушили тільки вранці. Виявилося, що до вечора туди ніяк не дістанешся. На один тільки спуск із плато довелося витратити кілька годин. Сходами, що петляють туди-сюди. Коней залишили під навісом у шинку. Речі та запас їжі тягли на собі. Про те, як підніматиметься назад, Вітар і думати не хотів. Вірта похмуро сопіла. Інші робили бадьорий вигляд і вголос розмірковували, що до післязавтра якийсь загадковий підйомник точно відремонтують і про сходи на зворотному шляху можна буде забути.

Загалом, можна було замислитися про те, що саме плато не хоче, щоб люди з нього спускалися і шукали якийсь скарб.

Земля в основі плато була не менш дивна, ніж воно саме. Місцями гладка, немов відполірована, але не рівна, у якихось потіках. Мов тут щось розплавилося, потекло, а потім застигло. Місцями присипана дрібним крошевом, а то й зовсім піском. Місцями із щілин загадково стирчали пучки трави. Не менш дивної, ніж все довкола. Вітар міг би присягнутися, що ніде такої трави раніше не бачив, але перевертні тільки знизали плечима, а Вірта сказала, що це скальник, і що він росте в школі в оранжереї на кам'яній гірці. А навколо стирчали абсолютно голі скелі, на вигляд звичайні й не надто високі, навряд чи хоч одна з них діставала до середини плато.

До Виделки Демона, до речі, довелося повертатися. Спочатку вони йшли під мостом, чомусь під ним земля була набагато рівніша, ніж довкола. Потім відхилилися ліворуч і Вітар навіть зрозумів, що йде стежкою, схоже, розчищеною. Ну, або це було таке русло річки, яка то пересихає, то з'являється. Цікавитись цим фактом хлопець не став, вирішив, що про все цікаве розпитає потім. А зараз краще уважно дивитись під ноги.

— Виделка, — сказав Васхі, коли за відчуттями минуло не менше години.

Вітар з цікавістю подивився на три скелі, що примудрилися вишикуватись рівною лінією і справді нагадували зуби закопаної під землю виделки.

— Нам правий зубець потрібен.

— Ви хочете його обрушити? — спитав Вітар. Обвалення скелі йому зовсім не здавалося гарною ідеєю. Адже вона й інші зачепити може, і демони знають, що й куди з них почне падати. Надто вже близько стоять.

— Ні, що ти, там збоку такий наріст. Дуже схоже, що просто відламаний звідкись великий камінь, принесений водою. Він навіть за структурою інакший. Річка в цьому камені пробила тунель, а потім чомусь втратила до нього інтерес і почала обтікати, — продовжив розповідати Васхі.

— Або тунель пробили люди, щоб спрямувати собі шлях, — пробурчав Тобіш. — А то перелазити через камінь було незручно. А оминати довго, там така місцевість, що спробуй ще обійди. Така теорія також є.

— А шлях просто так не спрямовують, — додав його друг.

Загалом, ті ще авантюристи.

Камінь, що практично вріс у правий зубець, виглядав найбільш чужорідним предметом з можливих у цьому місці. Навіть люди так чужорідно не виглядали. Люди що, погуляють та підуть. А камінь явно був викликом — кругом ламані гострі лінії, темні, майже чорні скелі, плато, що старанно зливалося з небом, і тут раптом він. Камінь. Великий, як будинок, весь такий округлий, теплого жовтого відтінку і навіть не піщаник. Вітар такий камінь узагалі вперше бачив. Занадто він був схожий на величезний шматок бурштину, але, на щастя, ним не був. Шматок бурштину завбільшки з будинок — це вже було б занадто. Навіть для цього місця.

Гори намагалися видавити дивний камінь туди, звідки він узявся, і він не витримав, пішов тріщинами і почав упускати шматки.

— Він схожий на вулканічне скло, тільки кольором і відрізняється, — сказав Васхі. — Деякі умільці з нього навіть роблять ножі.

Вітар кивнув.

Потім сходив правіше за камінь і заглянув у широкий розлам, який заважав цей камінь просто обійти. Стінки біля розлому були прямовисні, а досить далеко дном текла тонка смужка води.

— Це ми ще на висоті, — філософськи сказав Тобіш. — А там, чим ближче до півострова, тим нижче й більше води навіть у посушливі роки. Ішли б туди, довелося б човен на собі тягти. А потім назад. Бо якщо залишиш, згниє за тиждень. Там якась поїдаюча деревину синя цвіль у воді водиться і припливи трапляються абияк.

— Чудово, — тільки й зміг сказати Вітар. Дивне місце. І чому природники сюди натовпом ще не набігли? Не знають? Чи перевертні сильно проти?

Заходити в тунель у схожому на бурштин камені йому не хотілося, бентежили тріщини, безліч тріщин. Але хлопці дружно твердили, що все гаразд, що у них там підпори є і що влаштовувати обвал треба поза тунелем. І Вірта їм не заперечувала, тож довелося йти.