3 (9)

Як виявилося, мости у перевертнів були колосальні. Причому перевертні поняття не мали, хто і коли їх збудував. Коли вони прийшли на ці землі, людей тут було небагато. Щодо цих земель ходили дивні чутки то про стародавнє прокляття, то про сплячі під корінням дерев хвороби. І якщо скласти всі ці чутки разом, додати до них ті самі скарби, руїни, що збереглися то тут, то там, начебто залишки стародавніх міст, і споруди на кшталт цього мосту, виходило, колись тут існувало могутнє королівство. А потім з ним трапилося щось таке, що від його колишніх земель люди дуже довго сахалися, як від тих самих земель колишніх Темних королівств. Ну, або просто не могли сюди потрапити, поки магія, що вийшла з-під контролю, себе не зжила і не розвіялася. А ще сусіди щосили намагалися про це королівство забути. Ну, і Сосновий півострів виходить горами від нього відгородився. Загалом веселе королівство було, навіть надто. І всі настільки зраділи, коли воно самознищилося (ну, чи було кимось знищено), що про нього постаралися якнайшвидше забути і підозріло добре досягли в цьому успіху.

Міст Каберті, здавалося, тягнувся в нескінченність, а його опори росли як дерева і навіть чомусь розгалужувалися отакими ажурними перекинутими арками. Чому цей міст називався Каберті, перевертні не знали, може так звали людину, яка його знайшла свого часу. Куди цей міст веде, навпаки, знали. Інший кінець моста спирався на плато, ну, або на гору зі зрізаною вершиною. Кому то плато, що знаходиться ледь не в центрі мініатюрного гірського масиву, знадобилося, звісно, ​​було невідомо. У свій час там шукали засіб для керування зростанням гір, але потім вирішили, що таким хитрим чином жителі невідомого королівства намагалися підібратися ближче до жителів Соснового півострова. Просто не встигли звести ще один міст від плато до півострова.

Або не встигли його виростити.

Загалом, суцільні загадки.

— А навіщо нам на плато? — спитав Вітар. Ну, не стирчить посеред плато гора, з якої треба обрушити каміння.

— А звідти ближче. І не доведеться шльопати по воді, якщо низинки знову залило, — сказав Васхі, але пояснювати, що за низинки, не став.

На мосту віяв вітер, поривами, змінював напрямок, силу і, здавалося, примірявся, як би скинути вершників, що вторглися на міст. Коні йшли поволі і якось рівномірно. Зрідка напружено ворушили вухами і схропували, а потім знову нічого, крім стуку, їх копит не чути було. Навіть птахів, що радісно цвірінькали перед мостом, чути не було, навіть коли не так і далеко від них від'їхали. Немов міст був відрізаний від решти світу. Якимось захистом чи ще чимось.

— Мов у інший світ потрапили, так? — спитав Тобіш і посміхнувся до неба. — Тут завжди таке відчуття. Через це навіть з'явилася теорія, що гори разом із цим мостом зовсім не створили та не виростили. Їх висмикнули з якогось іншого світу, чи скопіювали. Як острови кікх-хей.

— Швидше цей міст стоїть завдяки магії, і звуки відрізає ця магія, — пробурчала Вірта.

Васхі чомусь хмикнув.

Їхали мостом довго. За відчуттями дуже довго, хоча вірити цим відчуттям, напевно, не варто. Плато, до якого було простягнуто міст, спочатку здавалося чорною смужкою, що застигла десь на самому горизонті. Потім воно перетворилося на смужку, підвішену між небом і землею, Вітар навіть поцікавився, чому воно так виглядає. І виявилося, там просто скеля такого кольору, сірувато-блакитна, а на яскравому сонці ставала майже безбарвною і зливалася з небом.

— Загалом, цю підпору явно штучно створили, і міст, напевно, збиралися тягнути далі, — знову почала бурчати Вірта, якій десь посередині моста вся ця поїздка стала здаватися дуже поганою ідеєю. — Мабуть, більш тонкі підпірки більшої довжини витримати не могли, треба було щось ґрунтовніше посередині поставити.

А темна смужка розрослася вшир і у висоту. Потім розділилася на жовте та зелене. А потім поступово стало помітно, що під жовтим є щось сірувате.

— Бачиш, там, на цій сірувато-блакитній основі, жовтий пісковик, а вже на ньому шар землі, на якому ростуть рослини, — сказала Вірта, якій просто хотілося поговорити.

— І є припущення, що пісковик потрібний, щоб рослини не зіпсували цей дивний камінь, — згадав чергову теорію Васхі. — А камінь, до речі, справді дивний, більше ніде такого нема. Від нього періодично відковирюють шматочки для досліджень, але це дуже довгий і складний процес.

— Чудово, — сказав Вітар, який нарешті відчув себе так, наче приїхав до якоїсь казкової країни. Причому, казка там страшна та повчальна. А він думав, що так почуватиметься, як тільки опиниться на землі перевертнів.

Коли вони нарешті доїхали до плато, це відчуття змастилося і поступово зникло. На плато, як виявилося, жили люди, точніше, перевертні. Збудували собі щось на кшталт хутора, завели городики, посадили сади і вдають, що місце звичайнісіньке. Ще там жили птахи, гавкали пси, і навіть крутилася під ногами кішка, у тому шинку, в який вони заїхали пообідати.

— До Виделки Демона прямуєте? — поцікавився немолодий чоловік, жестом підганяючи дівчину, яка намагалася одночасно розставляти на столі принесені миски з картоплею і стріляти очима в Тобіша.

Добре хоч не Вітара.

— Так, — спокійно відповів Васхі.

— Ну, дивіться, там після останнього водорозливу стало ще більше тріщин. Я б краще почекав, поки воно впаде, а то лізти в тунель…

— Ми спробуємо обрушити, — зізнався Васхі. — А саме впасти воно може лише через кілька тисяч років.

— Ну, дивіться. Сподіваюся, нам не доведеться відкопувати те, що залишиться від вас.

Васхі пирхнув і рішуче встромив вилку в шматок м'яса. Вірта обдарувала його несхвальним поглядом. А Вітару стало цікаво. Виделкою Демона будь-що не назвуть, таку назву заслужити треба. Якось.

Пробурчавши щось невиразне про молодь, чоловік пішов. Дівчина періодично поверталася, питала, чи не треба ще щось, принесла компот і чай, і цікавив її явно тільки Тобіш, який цей інтерес старанно не помічав. А Вірта тихо пояснила, що майже всі тутешні будиночки порожні. Тут взагалі селяться перевертні, яким раптом виявляються життєво необхідні тиша, спокій та самотність. Тож Тобіш ігнорує симпатичну дівчину. Якби її потягнуло повернутися до міста, вона повернулася б. А коли сидить тут, її краще просто не чіпати, бо вона все ще не знайшла на самоті щось потрібне. Торкнешся, вона може так і не знайти, повернутися, а потім буде жити з відчуттям, що чогось не вистачає. А жити з цим відчуттям не дуже весело, у кращому разі характер псується, а гірші можуть в будь-що вилитися, були прецеденти.