3 (3)

Свій лист завзяті дізнавачі дочекалися, прочитали його, передаючи з рук в руки, потім вибачилися за незручності та розійшлися. Саме розійшлися, в різні боки, і явно у своїх особистих справах.

— А може, ми були для них приводом, щоб з'їздити до цього села? — філософськи спитала Вірта.

Засмученими дізнавачі точно не виглядали. Навіть той, який, за їхніми словами, постраждав через випробування сімейної цінності. Втім, цей тип, кудись збігавши і повернувшись дуже задоволеним, напросився з'їздити з перевертнями в гості до їхнього клану. Ще й якийсь папірець дядькові-законнику Вірти продемонстрував.

Про скарб Вітару розповіла наречена.

Виявилося, що в цих місцях колись було королівство. Начебто дуже давнє і дуже сильне, але через якісь загадкові обставини воно зуміло майже не залишити про себе відомостей. Втім, казки про принців, які мають погану звичку одружуватися з лісовими вовчицями і річковими дівами в сукнях з очерету, у цій місцевості завзято розповідали, намагаючись видати їх за правдиві історії. Ще тут лякали неслухняних дітей Злим Королем, який приведе із собою пітьму. А бувало, знаходили різне. Іноді просто копали собі город, копали, а тут раз, і на тисячі разів перекопаній грядці раптом знаходився стародавній золотий ґудзик, або не менш давня монета, або якась невідома штуковина зі срібного дроту. Втім, найчастіше знаходили наконечники стріл, які на диво добре збереглися, із загадковим гравіюванням та «запахом магії». І саме ці наконечники зі своїм гравіюванням були найкращим доказом того, що королівство колись справді існувало. А те, що про нього неможливо знайти відомості, швидше за все натякає — люди з якоїсь причини постаралися про це королівство забути.

І тут можуть бути різні причини.

Може, хтось це королівство завоював, причому, з великими труднощами і злісно наказав спалити все, що про незговірливих королів нагадувало, а людей за розмови про минулі часи розвішували по деревах.

Може, це королівство насправді було крихітним, важкодоступним і нікому особливо не потрібним. Може, тут взагалі раніше були суцільні болота.

А може, має рацію Віхул Одновухий. Може спогади про королівство зникли разом із більшістю жителів цього королівства. Через якусь глобальну катастрофу. Ну, не дарма ж у казках постійно присутній король — любитель водити із собою пітьму. Або це королівство довелося всім світом давити і знищувати, щоб не перетворилося на щось схоже на землі колишніх темних королівств.

Ну і королівство могло і не бути королівством. А лише баронством. Або окремим вільним містом. А потім уже нащадки тих, хто вижив, вирішили все перебільшити.

Загалом, історія як історія. Про загадкові королівства, багато де розповідають. І все було б тихо і спокійно, якби не одне «але».

У цих місцях іноді знаходять скарби.

Цінні скарби.

Причому, ці цінності, не натякають існування цього самого королівства.

То глечик повний дорогоцінного каміння знайдуть. Камені необроблені. Глечик — типова робота зелькахських майстрів, який явно не має відношення до цієї місцевості і привезений звідкись здалеку.

То зливки золота знаходять, зважаючи на все, колись просто звалені в яму і закопані. І зливки без будь-яких розпізнавальних знаків. Ні тобі печатки майстра, ні герба володаря земель. Нічого.

Якось знайшли срібні монети, розсипом. Коли копали, здавалося, що з них хтось намагався викласти стежку у засипаному яру. І ці монети були різні, належали різним королівствам і землям, і, в принципі, не оригінальні, хоч і старовинні.

Загалом тут колись існувало дивне королівство, яке постаралося не залишити про себе відомостей нащадкам.

А брати Вірти чомусь були впевнені, що знайдуть у якихось скелях черговий скарб, що залишився після цього королівства. При цьому їхні батьки були проти, щоб вони взагалі туди їхали, але братів це явно не зупинить. Розповідати, звідки взялася їхня впевненість, вони чомусь не хотіли. А Вітар, у свою чергу, не був упевнений, що варто відмовлятися. Йому, якщо чесно, було цікаво.