2 (3)

Із батьками Вітара пара попрощалася вже вранці. Поки оформили папери, доки ходили до архіву, їхати далі стало вже пізно. Поїхали, довелося б заночувати у лісі. А вони не настільки поспішали, щоби йти на подібні жертви.

Вночі пройшов невеликий дощ. Може навіть був викликаний кимось десь неподалік і не встиг повністю вилитися над потрібними полями. А зранку вийшло сонце і вирішило швиденько все висушити. Над лісом, який темнів неподалік виднівся серпанок води, що випаровується. Невеликі калюжі на дорозі чергувалися із абсолютно сухими ділянками. А по узбіччям гули бджоли, цвірінькали птахи і навіть видавав загадкові звуки чи то фазан, чи хтось більш екзотичний. Ось на останнього крикуна Вірті й хотілося пополювати. Злізти з коня, прив'язати його повід до сідла Вітара, перетворитися на кішку і вирушити на полювання. М'яко ступаючи великими лапами.

З іншого боку, дурного птаха було все-таки шкода. Не просто так він там кричить. Може, пару бідний шукає. А тут замість пари ціла тигриця. Сюрприз, загалом.

— Потім, — сказала дівчина. — Якось потім.

І подивилась на Вітара.

Його кінь ступав велично й неквапливо. Наче був не сільською конячкою, взятою в оренду на межі баронства Зелена Земля, а належав до рідкісної породи, яку тримають виключно в королівських стайнях. Ага, просто в дитинстві вкрали та селянам продали. Вітар цього величного коня навряд чи влаштовував як вершник. Одягнений просто, обличчя теж не вишукано-шляхетне, а якщо подивитися зі спини, то й зовсім чи то на солдата, чи то на найманця схожий.

— А ще в нього ластовиння, — пробурмотіла Вірта.

— А? — обізвався Вітар.

— Веснянки в тебе, несерйозні, — сказала дівчина.

— Да? — розгублено здивувався хлопець.

— А я маю репутацію. Репутація дівчини, яка бачить у чоловіках лише силу. І дуже багатьом захочеться зрозуміти, де я її роздивилася в тобі. А тут ластовиння.

— Ну, не з'їдять вони мене, — і не подумав потурбуватися про свою незавидну долю Вітар. — А ще я тепер маю цю штуку.

І підняв рукав, продемонструвавши змійку з дроту та каміння, довжини якої вистачило, щоб двічі обмотати зап'ястя.

На руці браслет чомусь потьмянів, наче замаскувався, щоб менше привертати до себе непотрібну увагу. Вірту, коли вона проводила по камінчиках пальцем, ця штуковина легко колола магією. Чи то попереджаючи, що навіть незважаючи на довіру господаря, краще не намагатися таку красу красти, чи то просто отак дотикаючись до магії дівчини. Навіть великомудрий Шваб не зміг пояснити, що там накрутив із захистом покійний Кер-танку. А в тому, що обов'язково накрутив, він анітрохи не сумнівався. Великий амулетник таки, хоч і вигорілий. І те, як правильно передати цей амулет нащадкам, він напевно заздалегідь продумав.

Шваба, до речі, змійка так шибанула блискавкою, коли він намагався до неї доторкнутися, що в нього рука до плеча оніміла. Вілуха при цьому теж лише трохи колола.

— Не заздрю ​​тому, хто спробує цю річ відібрати, — несхвально пробурчав Шваб, спостерігаючи за тим, як законник грошосховища ставить печатки та засвідчує підписи. — Клята родина. І навіть не поскаржишся на небезпечний захист у Раду, щоб по шапці за ці фокуси надавали. Помер фокусник.

— А нічого чуже відбирати, — буркнув Вілух.

Вірта струснула головою, відганяючи спогади, і знову подивилася на Вітара.

— Вітаре, а ця річ розмовляти з тобою не пробувала? А то мало.

Хлопець невпевнено похитав головою, потім усміхнувся, провів пальцем по каменях, а коли від них відірвався, слідом за пальцем потяглася різнобарвна, тремтяча завись, схожа на крихітну веселку.

— Ні, не розмовляє. Тут інше, просто відчуття. Напевно, Кер-танку розумів, що амулетом треба навчитися користуватися і вирішив якось допомогти. Я, до речі, відчуваю, скільки у цій речі зараз сили. А ще, коли подумалося, що було б непогано, щоб ліс висох до того часу, як ми до нього доїдемо, щоб нам на голови нічого не капало, серед нашарування плетив чітко виявилося щось підозріло схоже на повітряний кулак, дуже потужний.

— Амулет тобі запропонував валити дерева, щоби не капало? — хихикнула Вірта.

— Демони його знають. Якщо щось схоже на повітряний кулак, але при цьому від нього відрізняється, зовсім не факт, що воно повітряний кулак.

— Потрібно провести випробування, щоб хоч щось про цю річ точно знати, — вирішила дівчина.

— Ага, в лісі, на галявині, подалі від людей, які можуть почати бігати і кричати про божевільних магів.

А в Соснівках два сумні дізнавачі сиділи над анонімним листом і міцно думали. Про свою долю думали. Про дурних анонімів, яких навіть не розпитаєш, ідіотів, бо страшно їм. Про те, що власники грошосховищ взагалі розперезалися. Папір їм подавай, з дозвільною печаткою від начальства, і тільки після цього вони згодяться розповісти, чим же таким займалися підозрілі маги в цьому самому грошохоронищі. Про своє начальство, яке вже два дні, як поїхало чи до знайомої вдови в якесь село і там відпочиває від підлеглих, чи було з'їдено невідомим чудовиськом у найближчому лісі, чи справді комусь там допомагає і не може ніяк повернутися. А без цього начальства запит начальству грошосховища можна навіть не надсилати. А чому? А все тому, що десь неподалік у якомусь такому ж невеликому містечку було спіймано цілу компанію молодших дізнавачів, які спочатку вимагали від сховища відомості про купців, а потім продавали їх конкурентам.

Загалом, через якихось ідіотів, яких просто не могли не зловити — надто часто вони займалися своїм веселим підробітком — тепер у всіх інших купа проблем.

— І що будемо робити? — спитав один із дізнавачів.

— А що ми можемо зробити, доки Керт не повернеться? Тільки спробувати не впустити злісну перевертницю, що пила кров, і її приятеля, що креслив моторошні знаки і закопав під тими знаками дохлу кішку. Тому що координат закопаної кішки у нас також немає. І дізнатися ми їх можемо тільки в тому випадку, якщо з-під землі полізе кішкоподібне немертве.