Частина 2

Частина 2

Дорожні пригоди

Віддати синові амулет Руда вирішила за всіма законами, підтвердивши відповідним папером та записом в обліковій книзі грошосховища. Тому що річ дорога. А Вітар явно не спадкоємець власника земель чи бодай купця. Раптом у когось якісь питання виникнуть. Або хтось вирішить нехитро пограбувати, заявивши, що це його амулет.

Загалом, ким-ким, а дурепю Руда точно не була.

У дорогу до Соснівки зібралися швидко. Обрали це містечко тому, що грошосховище та законники там були, там навіть портальна пошта була. А ще містечко було у потрібному напрямку, на відміну від того, де навчалися сестри Вітара.

У Вілуха у селі був заступник. Досить молодий коваль, син його старовинного друга. У цього парубка, крім сили, що змушувала односельців його поважати, був ще й розум. І сім'я в нього була. І покидати село він явно не збирався. Ось Вілух потихеньку і готував собі заміну. І так, староста все ж таки виборна посада — після смерті старого, селяни обирають собі нового представника, суддю в різних життєвих суперечках та переговорника з магами, дізнавачами, збирачами податків та іншими представниками закону. Але Вілух був упевнений, що, звикнувши до коваля-заступника, когось іншого вони вибирати навряд чи стануть.

Виявилося, що їхати до Соснівки було недалеко. Якби поїхали з самого ранку, то до обіду вже доїхали, навіть при швидкості не дуже молодого коня, що тягнув віз. На возі, крім Руди, Вілуха, чиєїсь доньки, що вирішила напроситися в компанію, та одного з підмайстрів коваля, їхали обкладені соломою глиняні горщики зі свіжим медом, акуратно упаковані лісові трави та вирізані підсліпуватим дідом з дерева фігурки звірів, яких потрібно було віддати в крамничку, забравши в хазяїна виторг за попередню колекцію таких фігурок. Фігурки, до речі, були гарні. І Вірта купила собі сплячу кішку, не чекаючи, поки її довезуть до міста. Правильна кішка була. Ліниво розслаблена, з лапою, витягнутою вздовж дощечки, на якій спала, та з відчуттям затишку. Цю кішку слід було покласти на полицю вдома, коли цей дім буде. А поки вона дуже добре виглядатиме на столі в гуртожитку.

А Соснівки виявилося звичайним містечком, яких у цих місцях багато. Більшість будинків були дерев'яними, найпростішими, обшитими пофарбованими в неяскраві кольори дощечками і з однаково помаранчевими дахами — недалеко від Соснівки добували глину такого кольору. У центрі кілька важких кам'яних будівель і одна висока і легка, зі шпилем, що виявилася храмом Ясноокої, яку шанували більше за інших богів у цій місцевості.

До храму Ясноокою з трьох боків притискалися храми ще кількох богів, причому, якщо Вірта зрозуміла все правильно, один належав одразу двом і це нікого не бентежило.

А ось грошосховище на відміну від храмів, що привертали до себе увагу розписом на дверях, шпилями, незвичайним для міста зеленим дахом або чорними стінами, виділятися не хотіло і старанно вдавало стайні при солдатських казармах. Можливо, з такої стайні його й перебудували. А може, архітектори цієї дивної будівлі мали своє бачення краси. Двері в грошосховища охороняв здоровенний тип розбійної зовнішності. І своєю зовнішністю він напевно відлякував різних бовдурів, яким у цьому закладі робити не було чого. Тому що по-справжньому гроші сховища охороняла система захистів.

На Руду, якій допоміг вибратися з воза Вілух, тип бандитської зовнішності подивився цілком благодушно, мабуть не хотів лякати літню жінку. За тим, як віз, завантажений донькою, підмайстром та товарами на продаж, їде далі поспостерігав із деякою підозрою. І лише після цього звернув увагу на Вілуха, зобразивши обличчям впізнання. Вірту і Вітара, який прив'язував коней під навісом, він старанно не помічав.

— Здоров будь Вурка, — статечно привітався староста.

— І ти будь здоровий, — відповів йому охоронець. — Приїхав сплатити за навчання доньок? Так ще рано.

— Ні, привіз дружину, передавати спадщину синові, — не змінюючи тону, пояснив Вілух.

Здоров'як кинув зацікавлений погляд на Вітара, обізвав Руду приємною красунею і навіть допоміг їй піднятися по трьох сходинах, на що Вілух тільки загадково хекнув. А потім подивився знову на Вітара і вибачаючимся тоном попередив:

— Незнайомих магів без відбитка сили не пускаємо.

— Я знаю. У столиці навіть знайомих не пускають через новий захист. Там так прописано.

Здоров'як кивнув і подивився на Вірту.

— Перевертня не пускаєте в принципі? — спитала вона.

— Пускаємо. Тільки два відбитки потрібні, — усміхнувся їй охоронець. — Коли і перевертень, і маг.

— А її звіра ти можеш роздивитись? — з цікавістю спитав Вілух.

— Ні, що сильна та небезпечна бачу. Але це нічого не означає. Знав я одну пташку, не більше ворони, тільки сіра така, непомітна, а сили в ній було більше, ніж в деяких вовках.

— Ух, ти, — здивувалася Вірта. — Уроджене чи амулетом навчився користуватися?

— Амулетом, вашим, клановим. Магії в мене мало, зате амулети слухаються, навіть такі, екзотичні, які не кожна людина зможе втримати, не те щоб скористатися.

І знову посміхнувся.

Ну, Вірта йому теж усміхнулася. Розуміючи, що він, швидше за все, рекламує своє грошосховище. Мовляв, не дивись, дівко, що ми в глушині перебуваємо. У нас тут все правильно та чесно. І захист із найкращих. І будь-хто, не пробереться в закриті від не власників цінностей приміщення. Напевно, у них тут навіть своя портальна пошта є більш захищена від втручання та спроб відстежити посилку, ніж міська.

— Тут ближче до осені багато купців їздить, — пояснив Вітар після того, як здоров'як отримав зліпки, вручивши магу і перевертню спеціальні дощечки. — Ярмарок ще великий. Причому з Каджану теж приїжджають, їм сюди ближче, якщо їхати з північних частин королівства. І, хто простіше, вважають за краще розпродатися тут, а не тягнутися далі, сплачуючи ще й дорожні збори. Так що грошосховище у нас пов'язане договорами навіть з Каджаном, звикли купці не возити з собою великі суми грошей.