1 (3)

— Ти дивись, іде з відром! — із захопленням та обуренням привітала дорогу гостю Шанка. Все як годиться, руки в боки, в очах бойовий запал, за спиною подружки, які нібито випадково прихопили хтось палицю, хто сапку, а хтось і збігати за коромислом не полінувався.

Загалом сільські діви вирішили провчити міську.

Майже те саме, що учні військової школи вирішили провчити студентів магічної. Ага, майбутні воїни теж чомусь думають, що маги нічим не зможуть їм відповісти.

— Ішли б ви, дівчата, додому. Тістечка пекти, — м'яко порадила Вірта.

Битися з цими нещасними їй зовсім не хотілося. Тим більше, вона на відміну від них робити це вміла і навіть без магії могла запросто переламати руки. Головне кинути об землю правильно, а впасти, підставивши руку найнебезпечнішим чином вони зуміють.

З іншого боку, вона ж тут щосили мамі Вітара намагається сподобатися. Навіть за водою майже на інший кінець села пішла. А бійки наречених, як знала Вірта, матерям женихів не подобаються. Та навіть матерям-перевертням не подобаються, бо бій та бійка — це не одне й те саме. І до другого опускаються, на відміну від першого.

— Це зараз ти підеш! — погрозливо прокричала Шанка, мабуть, себе підбадьорювала. А дві її подружки ледь не заїхали одна одній палицями по лобах.

— Пиріжки пекти? — чемно уточнила Вірта.

І що зробила ця бойова курка? А вона закричала, як потерпіла, підняла над головою сапку і побігла в атаку. Добре так побігла, шкода, що під ноги потрапив камінь, сапка переважила вперед і бойова курка шльопнулася носом у пилюку.

— Зурочила! — поставив хтось із дівочої юрби впевнений діагноз.

— Навіщо мені? Вона і сама непогано справляється разом зі своєю незграбністю.

— Та вона знущається! — здогадалася Шанка. Встала, обтрусила спідницю, підібрала сапку і знову пішла в атаку. На цей раз повільно і впевнено, печатаючи крок і підтримуючи в собі бойовий дух звірячим виразом обличчя.

Вірті навіть стало цікаво, що вона робитиме далі. Але, на жаль, діва виявилася неоригінальною, широко замахнулась зброєю, а потім так і полетіла за нею слідом, варто було Вірті, що ухилилася, злегка за неї смикнути.

— Бий її! — замість того, щоб схаменутися, кинула клич ця потерпіла. І навіть вставати не стала, мабуть, зрозуміла, що в лежачому положенні шансів впасти менше.

Подружки заклик почули та радісно кинулися бити. Вірта відскочила убік, дозволивши тим, хто вирвався вперед, тріснути одна одну по чому потрапило своєю зброєю. Потім знову відступила, потім повісила відро на чиюсь огорожу, бо ще зламають випадково. А потім зрозуміла, що у ці кішки-мишки грати можна ще довго, а там на воду чекають. І що мала робити Вірта з цими божевільними? Ну, не вогнем у них запускати. Стази та мережі у неї виходили через раз. Підходящий нагоди амулет вона захопити якось не здогадалася. Вирощувати посеред дороги сповивальні трави ... а хто їх потім прибирати буде?

Отже вихід залишався лише один — налякати та розігнати.

І коли після чергового стрибка на землю замість досить дрібної дівчини приземлилася велика смугаста кішка, бойові селянки завмерли, ніби стаза якимось дивом спрацювала сама по собі.

— Ну, хто перший ризикне замахнутися? — лагідно запитала Вірта і вишкірила вражаючі ікла.

— Мамо, — пропищала Шанка, миттю розгубивши весь бойовий запал.

— Чия мама? — уточнила Вірта і про всяк випадок рикнула. Негучно навіть, стримуючись. Але дівчатам цього вистачило.

— А-а-а-а-а-а!!! — дружно заголосили бойові селянки, покидали зброю і рвонули в різні боки, навряд чи бачачи, куди саме тікають. Одна тільки дивом розминулась із криницею, до якої так і не дійшла Вірта. А деякі не розминулись із огорожами, частково їх зламавши, частково через них перевалившись, вимахуючи ногами і підвиваючи, на заздрість собакам.

— Які полохливі кури, — пробурчала Вірта і махнула хвостом, спостерігаючи за тим, як найщасливіші, ті, кому дісталася для забігу дорога, мчать у невідому далечінь.

Навколо гавкали собаки. Десь хтось почав лаятись і обіцяти страшне. І Вірті, якщо чесно, дуже хотілося побігати за дівчатами, піддати лапою, гаркнути голосно в обличчя і подивитися, що буде. Але там воду чекають.

— Хех, — видихнула тигриця сумно, хитнулася вгору й уперед, перетекла в невисоку руду дівчину й озирнулась у пошуках відра. А побачила в найближчому провулку Вітара, його батьків і підозріло бліду любительку пекти пиріжки, ту, що майже шатенка.

— Ну от, — пробурчала дівчина. — Раніше треба було розповісти, щоби сюрпризу не було.

Помахала Вітару рукою, мовляв, давай, заспокоюй батьків. І пішла до відра. Вода сама не прийде.

Та й загалом, виявилося, що вода чудова штука. Поки до неї йдеш, поки набираєш, поки несеш до провулку, якраз вистачає часу, щоб утихомирити грайливість кішки і переконати її, що все серйозно. Тому треба поки що причаїтися і почекати, що буде.

А Вітару цього часу вистачило, щоб переконати батьків повернутися додому і вже там ставити запитання. Дивні, як він вважав.