Частина 1

Частина 1

Знайомство з його батьками

***

Луніміна була найкрасивішою дівчиною у селі. Та що в селі, таких красунь треба було ще пошукати, що в сусідніх селах, що в невеликому містечку Соснівка, куди Луніміна їздила з батьком на базар.

Дівчина про це, звісно, ​​знала. Та навіть матінка знала ще до її народження. Саме тому обрала для доньки таке гарне книжкове ім'я, яке різні дурепи із заздрощів перекручували і міняли на простецьке Лушка. Напевно, запам'ятати складне ім'я не могли, розуму їм не вистачало.

На тому самому базарі Луніміна відчувала себе справжньою принцесою, хоча лише продавала горщики з червоної глини. Настільки простецькі горщики, що більшість покупців підходили, щоб подивитися на продавчиню. Підходили, милувалися та не могли не купити.

Загалом, своєю зовнішністю Луніміна пишалася. Було чимось. Волосся кольору гречаного меду, густе і блискуче. Очі зелені, котячі, опушені густими темними віями. Носик і овал обличчя акуратні, як у красунь на ілюстраціях у жіночих романах. Губи пухкі, усміхнені. І ямочки на щоках. І постать із тих, на які заглядаються. Справжня красуня ж, практично казкова. А така краса передбачала перебірливість у виборі майбутнього чоловіка. До чого Луніміна підійшла з відповідальністю та розумом.

Ну, розумною вона себе теж вважала. Вона взагалі була зосередженням усіх можливих та неможливих переваг.

Залишатися в рідному селі Луніміна природно не збиралася. Хіба місце такій красі за гончарним колом, у корівнику та на городі? Ні, звичайно. Така краса має жити у місті. Тому вона гордо відмовила найзавиднішому нареченому села — ковалю та красеню, чого вже там. А у решти сільських хлопців взагалі шансів не було. І видивилася Луніміна собі нареченого в Соснівці, тож зачастила на базар і просто до міста. А то так посидиш у своєму селі, а той молодий писар при сторожовій управі візьме та одружиться. Він хлопець красивий, при ділі, охочі точно знайдуться.

Загалом, Луніміна вважала себе майже заміжньою, коли дізналася, що син старости через декілька днів має вкотре повернутися додому.

Староста був такий собі мужик. Навіть не чоловік, а чоловічок, даремно що розумний. Він був невисокий, по молодості, кажуть, відчайдушно рудий і конопатий, а зараз майже лисий. Ніс картоплиною. Сам весь такий кругленький. Ну, і дружину собі знайшов таку, наче хотів село насмішити. Вона була майже на голову вища за чоловіка, худа, тонконоса, на болотяну чаплю схожа. І що в такої пари могла народитися? Та тільки щось, що нагадує рябого горобця. Тож обидві доньки старости наречених могли приманювати лише приданим. Ну, зможуть, коли підростуть. А на сина Луніміна зовсім не звертала уваги. Та й бачила востаннє, коли він від’їжджав до якоїсь далекої школи магії. До старшої. Бо раптом виявився надто розумним для того, щоб навчатися у старшій школі у Соснівці.

Проводили його всім селом, навіть Луніміну мамка насильно пригнала на ці проводи. І навіщо? Ставати старостихою дівчина не збиралася. А дивитися там не було на що — Вітар примудрився успадкувати від зовнішності батьків усе найгірше. І на його обличчі чудово співіснували батьковий великий рот і материнський тонкий ніс. Від матері він успадкував довге обличчя, коричневе волосся та незрозумілого болотного кольору очі. А від батька йому дісталося ластовиння, чомусь темне. Загалом, горобець горобцем. Таким його Луніміна і запам'ятала.

А тут раптом мамка із дивними претензіями.

— Та навіщо мені ваш старостин горобець? — обурилася перша красуня, зрозумівши, що мамка вимагає негайно пекти пироги, щоб було з чим зустріти це непорозуміння. У гості нібито випадково зайти. Усміхнутися ласкаво. — Я в Соснівці житиму.

— Дурепа! — грізно гаркнула мамка, Луніміна аж підстрибнула від несподіванки. — Лушка і є! Мозків, як у тієї корови! У Соснівці вона житиме! А Вітар, який житиме у столиці, не влаштовує її чимось! Ти хоч розумієш, вівця безголова, де він навчається?! Думаєш, він після столичної школи до наших болот повернеться?! Та Руда ще взимку вихвалялася, що він у аспірантство їхнє йде, зовсім вченим буде. В аспіранство будь-кого не беруть. Таланти там потрібні. А ти зі своїм писарем носишся! Маг їй чимось не подобається. Дурепа і є! Та він і без аспірантства такі подарунки сестрам та мамці надсилає, що твоєму писарю на них і за п'ять років не назбирати! Ти бачила ту брошку з каміннями, якою вона хустку на плечах заколює?! То там не просто срібло з камінням, там ще й магія для здоров'я корисна. А вона з писарем при варті носиться! Дурепа!

І Луніміна замислилася. Вона ж була розумною дівчиною. І пам'ять у неї була добра. І брошку — квітку на сім пелюсток із фіолетового каменю — вона пам'ятала. Ще тоді здивувалася — навіщо витрачати стільки грошей на таку красу, якщо потім носиш її приколовши до старої хустки, та ще й ходиш при цьому рідним селом? А воно, виявляється, корисне для здоров'я. Тому старостиха й перестала так часто застуджуватися і вічно кашляти.

— Пироги, то пироги, — мирно сказала красуня, надумавшись.

І нікуди цей горобець від неї не подінеться, відвезе до столиці, як миленький. І вдячний буде. Де він ще таку красу знайде, щоб хвалитися перед знайомими?

Чомусь Луніміні здавалося, що столичні красуні якимось сільським горобцем будуть гидувати. Це у неї особливого вибору немає, треба брати, що доля посилає.

***

Вірта завжди підозрювала, що знайомство з батьками коханої людини — та ще пригода. Особливо, якщо ці батьки живуть у тихому місці, що застрягло в минулому столітті, та ще й далеко від тих земель, де є хоча б маленькі клани перевертнів.

Ага, про перевертнів у таких місцях знають небагато. А те, що знають, черпають із казок, вигаданих, щоб лякати неслухняних дітей.

Отже, Вірта була сміливою дівчиною. Ще вона була сильною дівчиною, а вже образити її в звіриній іпостасі не кожен ведмідь ризикнув би. І найменше Вірта від себе очікувала, що раптом візьме і банально почне боятися. Їй дуже хотілося зупинити коня, скласти долоні перед грудьми, як та діва на вершині Старого фонтану, і занити щось на кшталт: