°✧ 21 ✧°

Ільяс приїхав на зустріч із Міраною раніше і нервово озирався, сидячи на лаві у сквері біля пам’ятника Григорію Сковороді, не знаючи, з якого боку чекати її появи. Букет білих троянд, котрі їй так подобалися, він поклав на лаву поруч, аби не м’яти його у руках — боявся поламати. Вони не бачилися пів року, з зимових канікул. Зустрічі після тривалих розлук були хвилюючими, бо кожен із них ставав дорослішим, і помічати зміни було і цікаво, і бентежно. Вони переписувалися, але це не могло замінити живого спілкування.

Мірана, вийшовши з метро і повернувши до скверу, одразу ж помітила Ільясову біляву голову, але не пішла до нього відразу — постояла і поспостерігала за ним. Він її чекав. Не помітити його хвилювання було неможливо. Усміхнулася і вирішила пожартувати: підкралася до нього ззаду та накрила його очі своїми долонями. Від дотику Ільяс спочатку смикнувся, а потім завмер.

— Життя чи гаманець? — прошепотіла вона йому на вухо.

— А що тобі потрібно найбільше?

— Ем…

— Мірано, я знаю, що це ти, — сказав Ільяс, усміхнувшись. — До того ж я знаю твій парфум.

— От блін, — засміялася Міра і прибрала руки з його очей, опустивши їх йому на плечі. — Хотіла пожартувати, але так по-дурному спалилася.

Ільяс обернувся і поглянув на неї знизу вгору, зустрівши веселий погляд медових очей. Дуже хотілося підвестися, обійняти, поцілувати її… хоча б у щоку, але… не міг поворухнутися. Мірана обійшла лаву і стала прямо перед ним.

— Це… тобі, — Ільяс підвівся і подав їй букет. На коротку мить їхні пальці доторкнулися, і він поспішив прибрати свої руки.

— Дякую, — Мірана вдихнула аромат троянд, пригортаючи квіти до себе. — Як же вони пахнуть…

— Так, ці, на диво, пахнуть, — він погодився, ніяково поглядаючи на дівчину. Легка світло-блакитна сукня підкреслювала каштановий колір її волосся і п’янкий медовий колір очей. Вона підросла. Стала ще гарнішою і… бажанішою. Зітхнув. Мірана поклала троянди на лаву і обійняла Ільяса, пригорнувшись до нього всім тілом.

— Я так рада тебе бачити, — прошепотіла вона йому на вухо. Від почутого в нього паморочилося в голові, а від відчуття її тіла поруч серце, здавалося, просто припинило битися. Ільяс невпевнено підняв руки і поклав їх на дівочу талію, не наважуючись стиснути обійми, намагаючись побороти тремтіння, котре невблаганно наростало, і перш ніж воно стало помітним, Мірана відпустила його зі своїх обіймів.

— А я теж для тебе дещо маю, — усміхнулася дівчина, присіла на лаву і дістала з сумочки маленький паперовий пакетик. Ільяс важко перевів подих. — Ми їздили на екскурсію… не повіриш, нам розповідали про синявців! Про те, що після якихось там хвороб припинили випас тварин, трава виросла вищою, ніж потрібно, і що це порушило екосистему та призвело до зникнення мурах, котрі вирощували цих метеликів. Я сиділа, слухала екскурсовода і згадувала про тебе.

— Про мене? — Ільяс здивовано поглянув на пакетик і присів поруч із нею на лаву.

— Так, бо ти перший розповів мені про синявців. Пам’ятаєш, біля річки?

— Ну-у.. так.

— Тому… я просто не могла не купити цю річ.

— Що це? — він насторожено глянув на пакунок.

— Поглянь.

Ільяс узяв пакетик із її долоні, зазирнув усередину, а потім вийняв звідти брелок для ключів, де у прозорій шайбі з епоксидної смоли був метелик-синявець.

— Тобі подобається?

— Так, дуже, дякую, — сказав він, усміхнувшись і відчуваючи, що червоніє. Не очікував отримати подарунок.

— Я собі теж такий купила, — Мірана продемонструвала йому свої ключі, витягнувши ті з сумочки. — Тепер у нас з тобою є свої персональні синявці.

— Круто, — усміхнувся Ільяс.

— Які в нас плани? Кав’ярня?

— Так, Андрій порадив тут неподалік одну...

— У мене вдома Оксана з батьками. Вони кличуть нас піти кудись відпочити з ними сьогодні, але я сказала, що я все одно їду до тебе і на місці ми подумаємо, чи приєднатися до них. Ми ж із тобою раніше домовлялися зустрітися... Ти як? Маєш настрій їхати до них?

— А ти?

— А я першою запитала, — засміялася Мірана.

— Мені так, як тобі буде краще.

— Тоді… веди мене в кав’ярню, — усміхнулася Мірана і стала на ноги. — Мені потрібно буде з тобою обговорити святкування мого дня народження. Ти ж не проти?

— Ні.

Ільяс теж підвівся з лави, невпевнено потупцяв на місці, не знаючи, куди подіти руки. Міра не помітила його розгубленості, бо була зайнята тим, що підняла з лави букет, вклала його на руку, поправила сумочку і потім, обернувшись, взяла Ільяса під руку.

— О, ти ще маєш знати, що ти будеш моїм партнером для танців.

— Яких танців?

— Всіх, що будуть на святкуванні, — Мірана засміялася.

— Міро, ти знаєш, це погана ідея, я якось не дуже вмію...

— Я тебе навчу! Цього року в мене значний прогрес у хореографії!

— Я відтопчу тобі ноги. Подумай, може все ж таки не варто?

— Ільясе, не вередуй. Все в тебе вийде. Я бачила, які викрутаси ти робив із м’ячем, тому не прибідняйся. Все ти зможеш.

День народження Мірани того року святкували в Гідропарку. Зібралася майже вся компанія, якою вони колись відпочивали на каменюках. Запросила вона й Ігоря Лича, на прохання Оксани, з якою жила у кімнаті і щовечора слухала розповіді подруги про те, який же Ігор класний…

Ще перед початком святкування той, разом із Вадимом, підійшов до Майї і запитав, чи можна до неї звернутися, щоб зробити переклад деяких документів, і скільки це буде коштувати.

— А давайте про справи не сьогодні, — усміхнулася Майя. — Я охоче допоможу, тільки завтра. Добре?

— Добре, — відповів Вадим замість друга та поплескав Ігоря по плечу, мовляв, я ж тобі казав, що вона допоможе.

Крім десанту з трьох Юхимчуків та двох їхніх кузенів — Євгена та Ільяса, приїхала також кузина. Поліна з’явилася з мамою, коли всі тільки почали розсідатися за стіл. Вона, як з’ясувалося згодом, теж планувала вступати до вишу в Києві.