°✧ 20 ✧°

Приїхавши на ювілей до батька, Майя підтвердила свої підозри, що мама так наполегливо зазивала її додому не просто так. Всі були надміру привітні та люб’язні. Підозріло. Гостей було мало: брат з родиною, батьки Костикової дружини і батьковий кум. Все. Більше нікого. Ситуація дивна, як для колишнього голови колгоспу, але не для Майїного батька. Своїм розпусним життям і запальним характером він з часом спромігся втратити всі потрібні зв’язки й друзів.

Поцікавилася, де бабуся, чому не видно. Сказали, що вона останнім часом не виходить із кімнати, зовсім нікого і нічого не пам’ятає, сидить днями та дивиться у вікно, накрив її старечий маразм...

Марія Матвіївна справді сиділа біля вікна на стільчику, підсунутому майже впритул до батареї, до якої старенька тулила коліна. Одягнена вона була в сіру спідницю, темно-зелену кофту і пов’язана чорною квітчастою хустиною. Почувши, що двері відчинилися, перевела на онуку порожній погляд, кліпнула і насупилася.

— Де ти була, Майє? — запитала вона. Впізнала...

— Я… приїхала з Києва.

— Знову ходила на танці? — суворо запитала старенька.

— Ні. Я більше не ходжу на танці. Вже раз сходила, досить.

Бабуся забурмотіла собі під носа щось нерозбірливе.

— А поглянь, що я тобі привезла, щоб у тебе ноги не мерзли, — Майя присіла біля бабусі і вийняла з пакета дві пари шкарпеток ручної роботи з грубої шерсті, пам’ятала про цю особливість старенької.

— О, як добре. Дякую. У мене так мерзнуть ноги, Майє… і коліна. Так мерзнуть коліна… Раніше я змащувала їх настоянкою софори. Софора допомагає, але вже скінчилася… треба нарвати. Там, у парку росте, ти пам’ятаєш де? Сходиш? — бабуся з надією поглянула на Майю.

— Так. Звісно... — відповіла вона, криво усміхнувшись.

— Але там хлопці… Майє, ти з ними не говори. Особливо з тим карооким. Не говори з ним, онучко… Тримайся якомога далі. Недарма він повертався. Ой, недарма...

— Я триматимуся подалі, бабусю, не хвилюйся, — Майя кивнула і погладила покручені артритом бабусині руки.

Раніше якось не думала про це, але, виявляється, для бабусі її вагітність після сумісної поїздки до Анапи стала великим потрясінням, таким, що крізь сутінки старечої деменції вона ясно все пам’ятала, навіть карі-медові очі Михайла...

Посидівши трохи біля бабусі, котра у цьому будинку, попри хворобу, здавалася єдиною нормальною людиною, пішла до зали, де накрили святковий стіл.

Батьки були з нею офіційними. Поцікавилися успіхами на роботі. — Все добре. Як Мірана? — Теж добре. У неї почався новий семестр. Навчається добре. Школа їй подобається.

Невістка і її батьки лише слухали, питань не ставили, а Костик розтікався перед Майєю калюжкою і, як виявилося, не просто так. Брат вирішив відкрити власну справу: вирощувати гриби, печериці. Він довго розповідав сестрі про перспективи та прибутки, але належного враження його промова на Майю не справила, тому перейшов до найголовнішого питання — гроші. Всього якихось нещасних п’ять тисяч доларів йому буде достатньо.

— Якщо цей бізнес такий перспективний, то, мабуть, варто взяти позику в банку, — сказала Майя.

— В банку? Ти жартуєш? — усміхнувся Костянтин.

— Ні, але ж ти кажеш, що бізнес прибутковий, тож ти зможеш все швидко виплатити. Ну і… можна ж взяти не дуже велику суму і почати з невеликого виробництва, а потім розкрутитися. Необов’язково починати масштабно. Ми з Дариною теж починали з малого.

— Майє… давай без оцих всіх вихилясів. Ти мені позичиш?

— Я? — перепила вона, усміхнувшись. — Ні.

— Ні?

— Костику, я не маю вільних грошей.

— Вчити свою малу в Англії ти гроші маєш, а допомогти брату — ні?

— Саме так, — Майя витримала паузу, — Я маю на це гроші, тому МОЯ Мірана вчиться в Англії у престижній приватній школі для дівчат. На це є кілька причин: перша — вона моя донька, друга — їй подобається там навчатися; третя — я можу собі дозволити інвестувати кошти в її освіту і у питаннях оплати розраховую лише на себе, ні в кого не прошу допомоги. Твій бізнес в мої плани ніколи не входив, і грошей на нього у мене нема, — вона знизала плечима. — Фінансові позики не мій профіль, тому, все, як у анекдоті.

— Якому анекдоті? — Костик, насупивши брови, дивився на сестру.

— Ти його знаєш: Торгує Ізя на сходинках банку соняшниковим насінням. До нього підходить Мойша і просить дати йому в борг рубля. Ізя каже:

— Не можу. У мене домовленість з банком!

— Яка домовленість?!

— Я не даю в борг, а банк не торгує насінням! — Майя знову знизала плечима. — Тож, братику: я не позичаю гроші, банк не робить переклади.

— У тебе ж є гроші. Не вірю, що нема.

— Я не сказала, що у мене немає грошей. Я не маю вільних.

— Майко, не будь жлобихою, — він скривився, дивлячись на сестру.

— Ні, — вона підняла на нього незворушний погляд.

З його горла вирвався обурений рик і, різко підвівшись з-за столу, Костик пішов із зали.

Майя поглянула на маму:

— Ти так наполягала на моєму приїзді заради цього?

Галина відвела погляд:

— Костик старається, хапається за все, що бачить, а його то партнери кинуть, то справа сама завалиться… А у нього ж сім’я, дитина. Я сподівалася, що ти йому допоможеш. Бо у банк піти не може, вже кредитів набрався… а піднятися ж якось треба, хто ж допоможе, як не рідня?

— А ваші паї?

— В оренду здали, все на виплати банкам іде...

— Бабусин будинок?

— Продали… Йому потрібні були гроші на… неважливо.

Майя насупилася. Спадок, за який колись так хвилювався брат, ним же і пускався на вітер.

— Чому ти думаєш, що цього разу у нього все вийде?

— Бо це останній шанс.

— У нього кожен раз останній шанс, — незадоволено буркнув батько. — Якби ще хтось свої апетити трошки зменшив…