°✧ 18 ✧°

Ільяс набирав домашній номер Мірани вже раз двадцятий, але знову було зайнято… Звук коротких гудків роздмухував тривогу, котру він не міг собі пояснити, і, щоб не думати про це, зосереджено крутив диск телефону... Ну хто ж там так довго розмовляє? З ким? Про що?

— Може, у них щось на лінії трапилося? — виказала припущення мама, спостерігаючи за сином, котрий насуплений ходив від телефону, що стояв в прихожій, до кухні, пив воду, йшов назад до апарату, набирав Міранин номер кілька разів і, не одержавши бажаного результату, знову йшов на кухню пити воду. Не помітити його хвилювання було неможливо, але мати не знала чим допомогти, крім як спробувати знайти хоч якесь пояснення всьому, що відбувалося. — Пам’ятаєш, торік нам теж ніхто не міг додзвонитися, коли діти в щитовій наробили шкоди?

— Пам’ятаю...

— Та з подружками своїми розмовляє твоя Міра, про вихідні розповідає: де була, що робила, — сказала бабуся, котра перебирала гречку, сидячи за столом на кухні.

— Ні… У неї немає таких подруг, з якими б вона говорила годинами…

— Немає подруг? Дивно. У дівчат мають бути подруги, різні: близькі та не дуже.

— Найближча її подруга — Оксана… не думаю, що вона говорить із нею.

— Значить, є та, про яку ти не знаєш.

— Не впевнений, — глухо відповів хлопець і, вийшовши з кухні, знову пішов набирати Міранин номер, котрий до сьогодні відповідав чи не з першої спроби.

— Алло… — почувся тихий жіночий голос на тому кінці.

— А… Ал-ло, — від несподіванки Ільяс розгубився. — Доброго дня. А м-можна Мірану почути?

— Мірану?.. — перепитав голос. — А хто питає?

— Ільяс.

— О… Зараз погляну, чи вона не спить, зачекай…

— Спить? — здивовано перепитав хлопець, але співрозмовниця, яку він не зміг ідентифікувати на слух, не почула цього питання.

Те, що Мірана може спати в такий час, звучало дивно, але він терпляче чекав, кусаючи губи.

— Привіт... — почувся згодом її приглушений голос.

— Привіт. Як і обіцяв, телефоную тобі і звітую: доїхали без пригод.

— Це добре… — відповіла вона безрадісно, і Ільяс насторожився.

— Міро… у тебе такий дивний голос… щось трапилося?

— Бабуся померла…

— Померла?!.. Коли?..

Олена завмерла у дверях, дивлячись, як син раптово змінився в обличчі, миттєво ставши зосередженим, серйозним і… дорослішим?

— Сьогодні вранці… Коли Люда йшла до магазину, то бабуся ще була жива, а коли ми піднялися нагору, то… — Мірана шмигнула носом, від чого Ільяс смикнувся, інстинктивно бажаючи її обійняти… але дівчина була далеко, тому він поклав руку на стіну, не знаючи, що їй казати. — Були лікарі… і міліція… мама з тіткою Дариною вже домовилися про поминальний обід і кремацію… а через кілька днів ми повеземо урну в Миколаїв і поховаємо там поруч із дідусем…

— Хочеш, я приїду до тебе? — запитав Ільяс, і Олена, котра стояла у дверях кухні, здивовано звела брови. Вона чула, що хтось помер, але така синова активність стала для неї несподіванкою, адже ж тільки приїхав, втомився, проте, ледь зайшовши до квартири, одразу ж поспішив до телефону, аби зателефонувати Мірані, навіть від їжі відмовився.

— Ні, Ільясе, ти ж тільки з дороги, відпочивай...

— Але я не втомився.

— Бабуся б не схвалила такі твої дії.

— Зінаїда Василівна може б їх і не схвалила, але точно б зрозуміла, — обурено буркнув Ільяс.

— Вона б насварила тебе, що не бережеш себе. Ільясе, не сперечайся, ти маєш одужувати.

— Але Мірано...

— Ільясе, будь ласка. У твоєму приїзді зовсім нема потреби…

Ці слова крижаним дощем хлинули на нього зі слухавки. Від почутого перехопило подих, і він похитнувся. “Нема потреби…” Ці слова лягли на Ільясові груди, стиснувши їх і обдавши холодом, позбавивши можливості зробити повноцінний вдих.

“Нема потреби…” Він ладен зірватися й негайно їхати до неї будь-чим: автобусом чи автостопом, аби швидше до Києва, от прямо зараз… Він хоче бути поруч із нею, підтримати, розділити її смуток…

“Нема потреби…” пролунало для Ільяса як “ти мені не потрібен…”

Якби ж люди завжди чули те, що було сказано насправді...

— Зараз у нас тітка Людмила з донькою, ще приїхав її брат, дядько Вадим, завтра вранці приїде тітка Аліє з родиною, дядько Руслан… Може, навіть мої бабуся з дідусем і дядько з сім’єю будуть, точно не знаю, мама не розповідала, про що вони домовилися… — продовжувала говорити Мірана, не знаючи, що всі ці слова луною йдуть у голові хлопця, і він погано розуміє зміст сказаного, бо “Нема потреби…” затулило собою ВСЕ.

— Як скажеш… — видавив Ільяс, намагаючись ковтнути клубок, що стискав горло.

— Я зателефоную тобі після всього, добре?

— Так…

— Ти відпочивай, і до зустрічі.

— Так… — Ільяс поклав слухавку і розгублено дивився на стіну перед собою.

— У Мірани хтось помер? — запитала Олена.

— Прабабуся… — автоматично відповів Ільяс, так само дивлячись на стіну, а потім пішов до двоповерхового ліжка, що стояло в одній половині невеликої зали, розділеної майже навпіл сервантом: в одній половині спав він з братом, в іншій — дідусь з бабусею, а батьки займали окрему кімнату.

Олена бачила, що син згас на очах. Не розуміла причини такої раптової зміни, але запитати не наважилася, простежила, як він ліг на нижнє ліжко, відвернувшись обличчям до стіни, і пішла на кухню.

— Поговорив? — запитала бабуся, поглянувши на невістку.

— Поговорив… — Олена також сіла за стіл. — У Мірани померла прабабуся, Ільяс хотів до неї їхати, але щось Міра йому сказала, що він пішов, ліг на ліжко і відвернувся.

— Сказала щось, що йому не сподобалося, — буркнула бабуся.

— Мабуть, щоб не їхав...

— Біда з цим хлопцем від самого початку… Ця його шия… Вже маємо проблеми, а буде ще більше через цю Мірану, — незадоволено сказала бабуся. — Ільясу потрібно забути про неї, як про поганий сон, а твій брат навмисно підтримує в малому цю нездорову прихильність. От навіщо він придумав запросити цю дівчину на його день народження? Йому ж через неї мало шию не скрутили!