°✧ 16 ✧°

Дівчата не очікували від хлопців такої впевненої поведінки. Вони були вражені їхнім нахабством, бо, назвавшись, ті самовпевнено посміхались і розглядали подруг.

— Альбіна… — промовила білявка, намагаючись не розкривати широко рота, щоб приховати брекети.

— Вероніка… можна Ніка, — ніяково усміхнулася брюнетка.

— Дуже приємно, — кивнули кавалери і, простягнувши руки до вогню, почали розпитувати дівчат: звідки вони, чим займаються, яким фільмам і музиці віддають перевагу, не забуваючи час від часу поглядати на них примруженими поглядами.

Дівчата були з Вінниці. Школярки-восьмикласниці… на рік старші за хлопців, але ті, навіть з’ясувавши такий факт, незворушно продовжували опитування, нічого не повідомляючи про себе. 

Враження хлопці справили незабутнє, бо така поведінка була не притаманною переважній більшості дівчачих однокласників чи знайомих.

— Ви займаєтеся спортом? — поцікавилася Вероніка, розглядаючи однакові куртки хлопців.

— Вони футболісти, — сказала Альбіна.

— Так, — усміхнувся Захар, — ми футболісти.

— Кру-у-уто, — захоплено вимовила дівчина. — А що за команда?

— Хороша команда. Спочатку грали за наш двір, потім за школу, тепер за наше місто. За кого гратимемо надалі — поживемо-побачимо, — відповів Максим, лукаво усміхнувшись до дівчат, а потім перевів погляд на вогонь.

— І хто з вас хто в команді? — не вгавала Вероніка.

— Ми з Максом — захисники, а Ільяс... форвард, — згадавши про друга, Захар озирнувся. Той саме відчинив шафу-купе, у яку повісив Міранину куртку. Був форвард... Про повернення Ільяса в спорт Мухаббат радив навіть не думати, але не думати не виходило, бо без Ільяса команду мало хто міг собі уявити…

Після стишеної, але емоційної, розмови з чоловіком на кухні Вікторія повернулася до гостей і, гордовито задерши голову, запропонувала новоприбулим занести речі до кімнат та сідати за стіл.

— Мірано, ти ж не проти сусідок по кімнаті? — запитала господиня будинку, рушаючи до сходів.

— Я… — почала дівчина, але Ільяс не дав їй відповісти:

— Міра займе мою кімнату, а я буду з хлопцями.

Вікторія озирнулася на нього і, скрививши рота, кивнула.

— Як скажеш. Тільки подушку їй принеси, бо вона не зможе спати на твоїй колоді.

— Принесу.

— Ільясе, — прошепотіла до нього дівчина, — навіщо?

Він нічого не відповів, а, піднявшись на другий поверх разом із нею, відчинив перші двері праворуч від сходів і жестом запросив Мірану зайти.

У кімнаті тьмяно світився нічник у вигляді глобуса з політичною картою світу, що стояв на тумбочці біля досить широкого ліжка, застеленого бежевим простирадлом і підсунутого до правої стіни боком. З протилежного боку стояли письмовий стіл, стілець-вертушка і довга шафа купе, котра займала решту стіни. У центрі кімнати лежав прямокутний килим з абстрактним візерунком, що починався від дверей і закінчувався аж біля вікна, завішеного шторою з кремової органзи від стелі до підлоги.

— Така гарна кімната… — усміхнулася Міра і озирнулася на Ільяса.

— Гарна… І тобі тут буде зручніше. Альбіна не найкраща компанія, повір мені. Її подружку я не знаю, але думаю, що краще тримати дистанцію, — сказав той, зачинивши двері.

— Дякую.

Він зустрівся з нею поглядом і одразу ж розгублено відвів очі.

— Я зараз заберу свою подушку і принесу тобі нормальну, — Ільяс підійшов до ліжка та забрав з нього дивний циліндр.

Міра торкнулася до подушки рукою — жорстка, дійсно, як колода.

— І довго ще тобі на такій спати?

— Довго.

— Все так серйозно? — запитала, а потім пожалкувала: бабуся ж казала їй, щоб не згадувала про минулі події.

— Я зараз принесу тобі подушку, — сказав Ільяс після паузи і вийшов із кімнати, а повернувшись, отримав від Міри свій подарунок: дві книги про архітектуру. Було приємно, що вона пам’ятає про його захоплення, подякував, але про свій стан здоров’я так нічого й не відповів.

У світлій кімнаті з величезними вікнами було накрито святковий стіл.

— Ого, — Максим зупинився, здивовано оглянув наїдки і звернувся до Вікторії. — І ви це все самі приготували?

— Немає потреби витрачати час на куховарство, якщо їжу можна замовити в ресторані, — поблажливо усміхнулася Вікторія, сідаючи за стіл.

— О, ресторан — це чудово! Сподіваюся, що у вас хороші стосунки з його працівниками і всі страви вони готують згідно з рецептурою, без неочікуваних інгредієнтів, — усміхнувся хлопець і отримав у відповідь гнівний погляд жінки.

— Це яких? — поцікавилася Альбіна, сідаючи поруч із хлопцем.

— Волосся, слина чи ще щось… неочікуване, — він, усміхаючись, розвернуся до дівчини.

— Ви такі веселуни, — усміхнулася Вероніка.

— Намагаємося тримати марку, ми ж суперзірки футболу, — соваючи бровами вгору-вниз, сказав Захар, і дівчата засміялися.

— Розсідайтеся, — холодно промовила Вікторія. — Ільясе, ти сідай біля хрещеного.

Хлопець сів із протилежного від жінки краю, і Міра сіла поруч з ним.

Прийшов Мухаббат. Виглядав трохи не в гуморі. Він мовчки сів на чільному місці, з протилежного від дружини боку.

— Любий, ти не наллєш дітям сидру? — усміхнувшись, запитала вона, і чоловік потягнувся до пляшки, відкоркував та став наповнювати келихи, не дивлячись на дружину. Почав з Ільяса.

— Мені не потрібно, краще води, — сказала Міра, заперечливо хитаючи головою, коли Мухаббат наблизився до неї.

— Чому?

— У моєї мами й у мене... не склалося з алкоголем, — дівчина ніяково усміхнулася, — тому краще не треба.

— Так це ж сидр, — здивувався Максим, — там всього обертів п’ять.

— Я знаю, просто потім у мене болітиме голова.

— Тоді краще воду, — Мухаббат налив їй води та пішов по колу далі, а наповнивши всім келихи, взявся виголосити тост. Він стримано привітав похресника з днем народження, побажав здоров’я, удачі, здійснення мрій та щастя. Ільяс усміхався й кивав, бо його мрія з сяючими медовими очима сиділа поруч, і в той момент йому здавалося, що щастя вже майже настало. Майже...