°✧ 15 ✧°

Майя, вислухавши за вечерею розповідь Мірани про запрошення Ільяса, відклала виделку та пильно поглянула на доньку.

— Як я розумію, ти хочеш поїхати.

— Так, — Мірана кивнула, — дуже хочу.

Майя помовчала, обмірковуючи ситуацію, а потім сказала:

— Ну що ж, я не проти…

— Дякую! — Міра підхопилася з місця та обійняла матір за плечі, пригорнувшись до неї всім тілом, чим здивувала ту, оскільки будь-які дотики між ними були рідкістю. Бабуся пестила і гладила дівчину, з нею вона обіймалася, а з матір’ю завжди існувала дистанція.

— Але остаточний дозвіл ти отримаєш, лише коли я поговорю з хрещеним Ільяса, почую від нього, коли та як він тебе забере, і на скільки. Добре?

— Але… — почала Міра, а потім сіла на місце і, погоджуючись, кивнула. — Добре.

Під кінець вечері подзвонив Мухаббат, і його розмова з Майєю тривала досить довго, майже пів години, хоча розмовою це було важко назвати, бо вона переважно слухала, мугикала та кивала, хоч він і не міг цього бачити.

Спочатку Мірана крутилася біля матері, потім пішла на кухню до прабабусі, котра маринувала рибу. Не розуміла причину такого тривалого діалогу.

Майя, закінчивши телефонну розмову, прийшла до них і, спершись спиною об одвірок, мовчала, щось обмірковуючи.

— Мамо, ти що, передумала? — розгублено запитала Мірана.

— Ні, — Майя усміхнулася. — Ти поїдеш. Просто… — вона помовчала, а потім крутнула голову, ніби відганяючи якісь свої думки. — Ти поїдеш, але маєш дещо знати…

Від Мухаббата Майя дізналася, що святкування дня народження в такій тісній компанії найближчих друзів було його ідеєю, котру він попередньо обговорив із психологом, і що це є черговою спробою достукатися до Ільяса і повернути хлопця в нормальне життя, бо крім фізичної травми, на якій всі зосередилися, той отримав ще й психологічну, і вона виявилася для нього набагато важчою за травмовану шию. Помітили її не одразу, сприйнявши його мовчання за реакцію на біль, аж поки Ільяс не замкнувся в собі.

Неправдиві звинувачення його у діях, котрі він не робив, образа й приниження від дядька перед іншими змусили хлопця відгородитися від решти світу. Чи не єдиними людьми, з якими він хоч якось спілкувався, були двоє шкільних друзів і хрещений. З дідусем, бабусею, батьками та братом спілкування скоротилося до коротких фраз лише на побутові теми. У школі подробиць того, що трапилося з Ільясом, ніхто не знав. Поролоновий комір, котрий він носив, свідчив про травму, обставини отримання якої він не повідомляв нікому. На уроки хлопець ходив, але активність впала практично до нуля. Якщо письмові роботи Ільяс виконував, то з усними була просто катастрофа.

Вчитель фізкультури, прочитавши довідку про звільнення від занять, похитав головою і, зітхнувши, промовив:

— Ільясе, ну як же так? А забивати тепер хто буде?

— Хтось знайдеться, — буркнув хлопець у відповідь і пішов на лаву в кінець зали. Хоч він і був звільненим, як виявилося, на уроці мав бути присутнім. І це йому не подобалося.

Працювати зі шкільним чи з приватним психологом Ільяс категорично відмовився. Нічого не хотів про це чути. Спроби запросити спеціаліста додому також не дали результату: Ільяс весь час мовчав і жодного разу навіть не поглянув на психолога.

Роль такого собі посередника взяв на себе Мухаббат. Він часто приїздив, брав хлопця на прогулянки, на яких розповідав про свої дитячі проблеми й негаразди: про перше невдале кохання, після якого здавалося, що життя далі не буде, але воно тривало, і він згодом зустрів іншу дівчину, а потім ще одну; про різні історії з життя, котрі залишили болісний слід, але Ільяс вперто мовчав і не бажав говорити ні про що. А потім якось Мухаббат згадав про торішній день народження і помітив, як Ільяс на нього зиркнув: швидко, спідлоба, але не так, як дивився до цього — чоловік зрозумів, що знайшов потрібну зачіпку: Мірана.

Після консультації з психологом запропонував хлопцю відсвяткувати його чотирнадцятиліття в себе вдома. Така пропозиція Ільяса зацікавила. Він спочатку вагався, а потім погодився. Однокласники дали згоду одразу ж, лишалося поговорити з Міраною, але дівчина на той момент вже перестала йому телефонувати. Час ішов, а Ільяс ніяк не міг наважитися набрати її номер.

Хрещений, подзвонивши в черговий раз, поцікавився, чи дала Мірана згоду? Ще не дзвонив? Що чекає? Що вона запланує собі щось на канікули? Це спонукало хлопця таки зателефонувати дівчині.

Коротка дружня розмова між підлітками дала просто чудодійний результат: Ільяс ніби ожив. Виявилося, що Мірана його не зневажає і, не дивлячись на те, що була свідком такої неприємної сцени, добре до нього ставиться та згодна бути на святкуванні.

Згодна! Про це він радісно повідомив хрещеного, чим підтвердив підозри останнього, що Ільясові переживання були пов’язані з можливою зміною ставлення дівчини до нього після пережитого приниження. Боявся, що в її очах він “упав”. І хоч поговорити з хлопцем відверто Мухаббат ще не мав нагоди, він дуже просить Майю відпустити доньку, котра є шансом повернути Ільяса до нормального життя. Своєю чергою він гарантує, що Мірані нічого не загрожує і ніяких дурниць діти не нароблять, бо будуть під наглядом.

— Якщо ви гарантуєте, що все буде без дурниць — я нічого не маю проти, — відповіла йому Майя, ловлячи себе на думці, що голос у нього ну просто гіпнотичний, чоловік із таким приємним тембром, мабуть, досягає бажаного в усьому.

— Дякую. Дякую вам, Майє… не знаю як вас по батькові.

— Я не люблю, коли до мене звертаються по батькові.

— Я теж, — він усміхнувся, а потім продовжив свою думку: — Я дуже вам вдячний, що ви дозволяєте цю поїздку. Для Ільяса зустріч із Міраною дуже важлива… Ближче до дати я повідомлю, де і коли ми зустрінемося, бо ще невідомо, чи я поїду за хлопцями, чи вони приїдуть рейсовим автобусом, а я зустріну їх на автовокзалі.

— Добре. Тоді чекатимемо на ваш дзвінок.