°✧ 14 ✧°

Через три дні після того, як батько з хрещеним забрали Ільяса, до села приїхала Наталя разом із Майєю. Вийшовши з машини, кожна з них пішла до двору: Майя — до тітки, а Наталя — до сестри.

Зінаїда Василівна з Аліє саме сиділи під грушею, за колишнім “шкільним” столом і нарізали яблука на сушку.

— Майє! Який сюрприз! Чому ти не попередила, що приїдеш? — запитала тітка.

— Доброго дня, — Майя зупинилася, насуплено оглядаючи жінок. — Чому ви не повідомили мені про те, що у вас тут відбувається?

— Ти про Ільяса? — запитала Аліє.

— Так. Якби Наталя мені не подзвонила, то я б і не знала, які у вас тут божевільні сусіди. А я у відрядженні, мені телефонують і пишуть з невідомого номеру та повідомляють новини, від яких я мало не впала! Цей ведмідь-неандерталець, котрий суне носа в чужі життя, мало не задушив Ільяса, бо запідозрив, що той займається сексом із моєю донькою!

— Вони нічого такого не робили, — вступилася бабуся.

— Я розумію, що нічого такого вони не робили! Але ж, бабусю!.. Цей ненормальний живе в подвір’ї навпроти! Хто знає, що робиться в його темній голові? А як спіймає Мірану і захоче перевірити?!

— Я не думаю, що він… — почала Аліє.

— А я й думати не хочу! Він хворий! Я не бажаю, щоб поруч із Мірою ходила така людина. Якби я була в країні, то забрала б вас того ж самого дня! Хотіла поміняти квиток, але на той день прямих рейсів не було! Я ледь дочекалася дати повернення!

— Він Міру не займає.

— Але ж за плече хапав?

— Хапав, — погодилась Аліє. — Синці лишилися.

— А де Мірана зараз?

— На річці, з Оксаною та Вадимом. Ну, і з Юхимчуками малими… Старший поїхав із Надією Петрівною до лікарні.

— До Семена Григоровича? Як він?

— Погано, — зітхнувши, повідомила Аліє. — Невідомо, чи оклигає... дуже слабкий.

Майя сіла за стіл і важко видихнула.

— Може, якісь ліки потрібно було привезти?

— Все є. Все купили... Тут же справа не в інфаркті, а в тому, що бажання жити в нього немає... Каже, що не зміг виховати сина справжнім чоловіком... тільки марно небо коптив... — сказала Аліє.

— Це я просила не телефонувати тобі, — промовила бабуся. — Тут Міра дізнає́ться новини від хлопців, а ті — від своєї мами, котра телефонує сестрі щодня. Удома не буде відходити від телефону, постійно набиратиме Ільяса. А він іще погано говорить, та й оговтатися хлопцю треба, тому я вважаю, що краще притримати її тут, доки можливо.

— Як хоче, то нехай дзвонить. Я навіть зможу її відвезти до нього, щоб побачилися, не проблема. І я забираю вас до Києва. Сьогодні ж. А на наступний рік… тебе можу привезти, якщо схочеш, а Мірану... не знаю. Жах... це просто жах!

— Тобі Наталя повідомила? — запитала Аліє.

— Так. Знайшла мій номер через бюро перекладів… Вона була в стані шоку і від ситуації, і від того, що Сергій не забрав Поліну, а лише синів…

— Поліні нічого не загрожує.

— Вона не впевнена… та і я також не впевнена.

Із сусіднього двору почулися крики.

— У тебе проблеми з головою! Людина, котра розв’язує питання за допомогою насилля, апріорі не в собі! Ти міг його вбити, ти це розумієш?! На місці Олени й Сергія, я б написала на тебе заяву й засадила, бо це був замах на вбивство! На подвійне вбивство, якщо вже на те пішло! Твій батько в лікарні, бо ти розбив йому серце! А малому пошкодив шию! Він може лишитися інвалідом на все життя через тебе, недоумку! Але кому я це все говорю?! — знервована Наталя з’явилася біля хвіртки з сумкою в руках.

Вона похапцем позбирала речі доньки на терасі, куди її провела сестра, і вирішила почекати Поліну в дворі навпроти. Лишатися в будинку Юхимчуків не мала жодного бажання.

Марина мовчала і винувато опускала очі: жінка розуміла провину чоловіка. За все їхнє подружнє життя він ніколи не підіймав на неї руку і нічого поганого особисто їй ніколи не робив. Вони іноді сварилися, та жодного разу Юрій не вдавався до насилля, тому зараз їй було складно, бо ж вчинок чоловіка і родинні зв’язки викликали непросту боротьбу в її душі.

Юрій не мовчав, огризався. Скидалося на те, що він не усвідомлював жахливості свого вчинку і масштабу всіх наслідків. Він вийшов слідом за жінкою з двору і зупинився, побачивши білий мінівен і Майю, котра підійшла до хвіртки. Якщо зі своячкою він прирікався, то перед пропалюючим поглядом вродливої білявки замовк і завмер. Глипнув на Майю спідлоба та пішов назад у двір, не промовивши жодного слова.

Наталя зайшла до двору Аліє і, присівши поруч із нею на лаву, запитала:

— Я у вас Поліну почекаю, можна?

— Можна.

— Ой, вибачте, я не привіталася... Доброго дня.

— Доброго, — закивали жінки.

— Це жах… — похитала головою Наталя. — Вимахав же бугай, а розуму, як у равлика! І ще щось там намагається белькотіти!

— А що йому лишається робити? Визнати свою помилку не кожен може, — насуплено сказала Зінаїда Василівна. — Він у той день наробив багато горя.

— Може, піти до річки та покликати їх, щоб швидше поверталися? — запропонувала Наталя згодом.

— Та скоро вже мають прийти. Вони ці дні на пару годин лише ходять. І то, я їх виганяю, щоб не тинялися по будинку...

— Вода допомагає забути про проблеми, — погодилася Наталя.

— Так, але там росте бузок, котрий Ільяс врятував... Оксана каже, що Міра постійно сидить і на бузок дивиться.

— Що означає “врятував”? — здивувалася Наталя.

Вислухавши історію з бузковим кущем, Наталя важко видихнула.

— Який же Юрко капосний... Це ж вони тоді тільки приїхали, так?

— Так.

— Треба було Ільяса відразу ж звідси забирати.

— Хто ж знав? — зітхнула Аліє і перевела погляд на хвіртку, до якої під'їхав Олександр. Із його насупленого виразу обличчя й піджатих плечей вона зрозуміла, що він привіз погані новини.

Чоловік зайшов у двір, підійшов до жінок і зупинився, опустивши голову.