°✧ 10 ✧°

Шоколадний пиріг... Фруктовий компот... Всівшись на кухні, Ільяс і Мірана розмовляли про все на світі. Вони говорили, сміючись і перебиваючи одне одного, захлинаючись від величезного обсягу інформації, котра накопичилася за ці роки, і яку було дуже важливо сказати одне одному зараз.

У школі, як вони з’ясували, обом було відносно нормально. З’явилися нові друзі, але не надто близькі. Ільяс по своїй природі нові знайомства заводив важко, тому коло його спілкування лишалося вузьким і майже незмінним ще з часів садочка — пара близьких, перевірених часом та спільними пригодами друзів, котрі, на щастя, у школі потрапили з ним до одного класу.

У Мірани в Миколаєві лишилося кілька подруг із молодших класів із сусіднього будинку, з якими вона іноді зустрічається на канікулах. Але близькими їх не назвати важко, бо бачаться вони нечасто, та й дружили вони ще зовсім малими, у трьох перших класах, а потім Мірана змінила школу, переїхавши до столиці. У новому колективі приживалася важко. Через маму. Всі в класі знали, що Майя “круто стоїть”, і це накладало певний відбиток на поведінку вчителів, а відповідно й учнів, бо діти все помічали.

Спочатку Мірана сприймала підлабузництво й лукавство за чисту монету, однак з часом, після розмов із мамою та тіткою Людмилою, поступово почала вчитися розрізняти щиру поведінку від корисливого загравання. Останнього було вдосталь, але їй так хотілося вірити в те, що дівчата просто спілкуються з нею, а не щоб випросити собі якийсь подарунок чи сходити кудись за її кошт: поїсти морозива чи в кіно... Через це близьких подруг зовсім не було.

Навчання їм обом давалося легко, аж занадто, мабуть, тому й вчитися було трохи нудно. В пригоді ставали різні гуртки, котрі займали час, але вони не могли компенсувати брак теплого дружнього спілкування. Такого, яке мали зараз.

— Чому ти не приїжджав ці роки?

— Я думав, що так буде краще…

— Краще? Кому?

— Нам всім…

— Я не розумію. Чим краще?

— Менше бруду…

— Ти про що?

— Кузени мене тоді підставили, а Надія Петрівна сказала, що ми з тобою… — він насупився і зосереджено почав совати пальцем по столу шоколадні крихти, згрібаючи їх на купку. — Ну… що ми, коли гуляємо, робимо… різні дивні речі.

— Наприклад… — Мірана здивовано подивилася на хлопця.

— Міро, ну навіщо? Ти справді хочеш це знати? Минуло вже шість років.

— Так, я хочу знати, що такого сказала Надія Петрівна, що після її слів ти поїхав і зник так надовго.

— Ну… тоді хлопці притягли додому карти з голими тітками…

— Я про це чула.

— І вони підкинули їх мені під подушку… а коли Надія Петрівна знайшла карти, то почала кричати, що я… що ми з тобою…

— Ми з тобою що?

— Вона сказала, що ми з тобою перевіряємо одне одному труси…

— Що?!..

— Я заперечував, казав, що це неправда, — Ільяс замовк, дивлячись на купку крихт. — Але мене ніхто не слухав… До тебе приїхала мама, і я не хотів тебе засмучувати… Просидівши тоді цілий день у кімнаті, я зрозумів, що якщо ми ще хоч раз підемо гуляти, то Надія Петрівна або брати обов'язково шпинятимуть нас цим звинуваченням… і тому гуляти як колись ми більше не зможемо. Я не хотів, щоб про нас казали неправду… Тому я нічого тобі не сказав і попросив батьків забрати мене додому, щоб було менше бруду… і відмовлявся приїжджати… бо… хто знає...

Він несміливо поглянув на Мірану, котра розгублено дивилася на нього.

— Але… — вона знизала плечима, не знаходячи потрібних слів.

— У кузенів постійно якісь мутки… Зараз Юхим притягнув журнали для дорослих… Правда, про них дід Семен знає, і через це, я думаю, мені не мають їх підкинути. Коли хрещений сказав, що має їхати, а батьки ще не закінчили ремонт, я зрозумів, що варіанту не їхати в мене немає, і попросився спати окремо від братів... Юхим із Жекою перебралися на літо до горища, Андрій з Олексієм сплять у кімнаті… кликали до них, але я не хочу… краще вже на терасі, бо… — він зітхнув.

— Ти думаєш, що Надія Петрівна тоді це серйозно сказала? Вона справді так думала?

— Я не знаю… але я не хочу, щоб про тебе... чи про мене щось подібне говорили.

— Ільясе, — Мірана взяла його за руку, та вхідні двері гупнули, і вона відпустила його.

— Доброго вечора, — до кухні зайшов Олександр. — О, пиріг! І як? Вдався?

— Так, — закивали підлітки.

— Міро, як твоє самопочуття?

— Добре.

— А коли Мірані можна буде купатися? — поцікавився Ільяс.

— Якщо укус затягнувся і не червоний, то можна.

— Ти сьогодні рано, — до кухні зайшла Аліє і привіталася з чоловіком поцілунком.

— Так. Отримав нову шафу… Ну, не нову, але отримав. Поки порозкладав свої жалюгідні пожитки — так втомився й зголоднів, що мусив все кидати та йти додому, — відповів він, обійнявши дружину. — Бо я знаю, що тут мене врятують від голодної смерті.

— Врятують… — вона озирнулася на Мірану та Ільяса.

— Я не дійду до каменюк, — сказала дівчина до хлопця, продовжуючи тему купання. — Ти ж бачив, як я ходжу…

— А якщо на велосипеді?

— Я погано їжджу.

— Треба тренуватися, — усміхнувся Ільяс. — Доведеться тільки по схилу трохи пройтися… У кузенів в сараї стоїть “Аист”. У нього низька рама. Те, що треба. Правда, треба піти ще перевірити, в якому він стані, — і хлопець підвівся з-за столу.

— Ти вже йдеш? — з сумом запитала Міра.

— Може підете разом глянути на велосипед? Там же потрібно буде сідло виставити, як я розумію, — сказала Аліє дітям, під здивованим поглядом чоловіка.

— Точно, — підтримав ідею хлопець. — Ти дійдеш?

— Дійду, — усміхнулася Мірана. — Не настільки я квола.

Коли діти пішли, Олександр питально поглянув на дружину:

— Я щось не знаю?

— Я почула частину розмови Ільяса й Мірани… 

— І? Вони говорили про щось погане?

— Він розповів їй, чому не приїздив ці роки.