°✧ 7 ✧°

Мірана та Ільяс поверталися зі своїх мандрів, повільно йдучи берегом річки та оминаючи гранітні валуни, котрі визирали з високих крутих берегів.

— А давай завтра підемо до рівчака, — запропонував хлопець.

— До рівчака? А що там цікавого? — запитала Мірана, йдучи попереду і торкаючись пальцями квітів, що росли вздовж стежки.

— Я чув, як Юхим вчора казав, що за рівчаком він з хлопцями знайшов горох. Можна буде піти поласувати, — сказав Ільяс, поправляючи на плечі торбинку. Останнім часом вони добре готувалися до своїх втеч та, крім харчів, брали ще й простирадло, щоб було на чому сидіти, а це все ж багаж, котрий той старанно носив.

— А він вже дозрів?

— Він не весь одразу зріє, а поступово. Тож навибираємо, — засміявся Ільяс. — Треба буде склянку з дому взяти, щоб одразу туди лущити.

— А завтра який день, п’ятниця? — замислено поцікавилася Мірана.

— Так.

— Ой, тоді завтра не вийде. Тітка Аліє казала, що у п’ятницю дід Руслан привезе моїх дідуся й бабусю. У неділю в мене день народження. Ти ж прийдеш? — вона весело звернулася до хлопця.

— Прийду, — усміхнувся Ільяс. — Я і подарунок для тебе маю.

— Подарунок?! — медові очі Мірани аж засвітилися від цікавості. Дівчинка зупинилася і озирнулася на хлопця, що йшов позаду неї. — А який?

— У неділю побачиш, — засміявся той і, оминувши її, пішов попереду.

— Ільясе, ну скажи-и-и, — Мірана побігла слідом, притримуючи поділ сукні. Сьогодні вона одягла Оксанину сукню, котра була їй задовгою (а Оксані вже малою), бо ж, на думку Мірани, принцеси не носять коротких суконь, а сьогодні вона була саме принцесою. Вінок-корону з польових квітів, котрий зів’яв, вона поклала у воду, біля берега, де вони сиділи, щоб квіти “попили”, закріпивши його палицею, щоб його не віднесла течія. Ільяс мовчки спостерігав і ніяк не коментував цих її дії. Він знав, що квіти не розквітнуть знову (не вірив у дива і магію, на відміну від своєї подруги), і тому, коли йшли, “звільнив” вінка, вийнявши палицю. Так Мірана не засмутиться, побачивши згодом те, на що той перетворився. Здається, вона не помітила Ільясових підступних дій… інакше б нила.

— Не скажу, скоро дізнаєшся.

— Ну хоч натякни-и-и...

— Ну… це дещо, що знадобиться тобі у школі.

— У школі? — здивувалася Мірана і зупинилася.

— Так, але тобі сподобається. Я так думаю, що сподобається, — Ільяс озирнувся і також зупинився. — Мірано, що таке?

— Нічого, — вона знизала плечима та рушила з місця. Те, що подарунок “для школи”, її засмутило.

— Ти не хочеш до школи?

— Хочу, але… я не знаю.

— Тобі сподобається, — наполягав на своєму Ільяс, і вона усміхнулася. — Це щось, що буде нагадувати тобі про це літо.

— Який ти! Ти хочеш, щоб я не вчилася, а сиділа на уроках і згадувала наші мандрівки?! — засміялася Мірана. — Стану двієчницею і залишуся на другий рік!

— Ні, ти будеш відмінницею, от побачиш!

Повернувши на вулицю, побачили натовп біля подвір’я Юхимчуків.

— Що це там? — насупився Ільяс. Якщо біля двору натовп — щось сталося.

І діти побігли: він біг, притримуючи на плечі торбу, що норовила злетіти з плеча, а вона слідувала за ним, притримуючи поділ сукні, щоб не впасти.

Пройшовши крізь натовп, опинилися на подвір’ї, де брат та кузени приголомшено кліпали очима на Надію Петрівну, котра ридала й завивала, обіймаючи невисокого худенького бритоголового чоловіка у чорній мішкуватій робі та старих розтоптаних черевиках. Він горнув до себе жінку, ховаючи обличчя в її волоссі.

— Хто це? — пошепки запитала Мірана в Ільяса.

— Це… мабуть, дід Семен, — невпевнено прошепотів той у відповідь. — Але він мав повернутися тільки наступного року...

— Нагулялися? — пролунав над їхніми головами голос Поліни, і вони синхронно поглянули вгору.

— Так, а що? — буркнув Ільяс.

— Та нічого. Тут такі події відбуваються, а вас носить невідомо де, — гмикнула Поліна та знизала плечима.

— Це дід Семен? — поцікавилася Мірана в неї.

— Так, це він.

До того, як стати “спекулянтом”, Семен Григорович працював електромонтером, мав четвертий розряд і дуже хорошу репутацію. Робота йому подобалася можливістю бути на природі, і він навіть двічі відмовився стати заступником тодішнього головного інженера РЕМ-у (районні енергомережі — районные энергосети), бо сидіння в кабінетах і мотання на килим до керівництва вважав нудною справою. Набагато більше Семену подобалося встановлювати чи міняти опори, стояки, приставки, чіпляти траверси (поперечна балка для кріплення ізоляторів у верхній частині опори лінії електропередач), неквапливо нумерувати стовпи, спілкуючись з людьми, якщо то було в населеному пункті, а якщо у полі, то просто насолоджуватися краєвидами. Хоча найбільше Семен любив чистити ізолятори на стовпах і стояках, адже тоді він одягав кішки (монтерські кігті у вигляді гаків з зубцями та ременями для кріплення на ступні), підіймався вгору та... споглядав звідти неймовірні краєвиди рідного краю, роблячи між тим свою роботу.

Він дуже хотів порадувати свою Надійку, замовивши для неї через знайомих імпортні шкіряні зимові чоботи… і хто ж знав, що те його бажання несподівано дасть старт сумній історії, що викреслить цілих п’ять років з життя. СПЕКУЛЯНТ.

Головний інженер приїздив тоді на суд. Свідчив на користь Семена, характеризував його як дуже порядну та добросовісну людину, але ніхто не прислухався до його слів. Шість років.

Відбувати термін Семена етапували на Далекий Схід тоді ще “необъятной родины”. Надія Петрівна змогла поїхати до чоловіка лише двічі, бо путь дальня і не завжди безпечна. Мала неприємності на цьому дальньому шляху, тому висилала передачі раз на квартал. Останню вислала місяць тому і от, вийшовши з хати, щоб покликати онуків на вечерю, побачила… чи то примару, чи то тінь свого Семена, що стояла посеред двору, розгублено розглядаючи новий парканчик і нову бетонну доріжку замість старої, що ще до його ув’язнення почала сипатися.