°✧ 5 ✧°

Мірана росла дуже допитливою та спостережливою дівчинкою.

Опинившись у селі, вона досить швидко виявила, що тут досить цікаво: гарна природа, купа небачених комах, рослин, тварин. Особливо Мірану вразили корови, котрі ввечері поверталися вулицями з пасовиськ, поважно жуючи жуйки. Наближатися до них було страшнувато, але спостерігати їй подобалося. Хотілося дізнатися про них більше.

Аліє не тримала корови, бо страшенно боялася цих великих тварин, тому Мірана ходила до Надії Петрівни через дорогу. Перші рази — з Оксаною, а потім — сама, бо та не вбачала у процесі “добування” молока нічого вартого уваги. Спочатку дівчинка боязко спостерігала за вечірнім доїнням, стоячи в дверях хліва, а згодом наважилася підійти ближче і вже під кінець літа торкнулася тварини.

А от коти Мірані не подобалися. Перша спроба знайомства з рудим Мурчиком, ще у бабусиному дворі, закінчилася для неї подряпиною. Пізніше той намагався підлещуватися до дівчинки, особливо, коли та мала у руках щось смачне, але… ні. Перше враження про котів було зіпсовано назавжди. Тому місцевий Пушок не мав жодного шансу стати улюбленцем Мірани.

Подобалися коні, але, попри численні пропозиції просто посидіти на спині, навіть не їхати, відмовлялася: боялася.

Кози. Вони Мірану лякали. Їхні очі видавалися їй занадто дивними, а ще ота звичка ходити слідом... Не подобалися.

Аліє тримала в господарстві лише птицю. Різну. Мірана дослідила птахів першими, і вони її не вразили. Качки — крикливі. Кури… півень клювався, тож ні. Індики… індички більш менш, але індик, зі своїм дивним наростом на дзьобі, її лякав. До того ж його крик видавався Мірані моторошним. Гуси. У Аліє вони майже всі були білими, трималися відокремлено від решти пташиного двору, ходили поважно своєю групою і подобалися дівчинці більше, ніж решта птахів, можливо тому, що нагадували їй лебедів. Але їхню репутацію зіпсував прикрий випадок, коли вони, ці прекрасні білосніжні птахи, безжально об’їли ізоляцію на дротах мотоцикла. На думку Мірани, шляхетним птахам не належало б так поводитися. Тому — ні симпатії. На жаль.

Найбільше Мірані подобалися собаки, безпорідні дрібні чорно-білі шавки, котрих в Аліє було аж три: тато Кузя, мама Муха та донька Пальма (єдина, котру ніхто не забрав з першого виводку). Сучок потім стерилізував місцевий ветеринар, і три волохаті дзвоники активно сторожували подвір’я. Із собаками було весело гратися, а також ходити до річки, де ті охоче купалися з дітворою і приносили закинутого у воду м’яча, патики, а іноді й взуття, котре старші хлопці, жартуючи, також кидали до річки.

Річка стала найулюбленішим місцем Мірани. На її берегах вони з Оксаною були мало не цілими днями, під наглядом Вадима та його друзів. З дому бралися харчі, і, якщо у хлопців не було якихось серйозних доручень від старших, діти поверталися додому, лише коли вже не було чого їсти чи пити.

Мірані подобалося жити в селі, тому вона спокійно сприйняла інформацію про те, що має лишитися тут жити. Бабуся трошки захворіла, коли одужає, ти до неї повернешся. Добре. А можна її провідати? Пізніше…

Далі був садочок, ігрища на вулиці… Мірана не сумувала, навпаки. Їй дуже подобалося жити у “тітки” Аліє.

Напередодні нового року Мірана почула, як Надія Петрівна сварилася на онуків, заганяючи їх прибирати у хаті, бо скоро приїдуть батьки — вона вирішила, що, можливо, це такий чарівний ритуал. Їй дуже хотілося, щоб її мама й тато також приїхали до неї… Нехай, “на побивку”, як казали Юхимчуки, але їй дуже цього хотілося… Чи подіє ця магія для її батьків? Вирішила спробувати. Того ж вечора Мірана старанно поскладала іграшки і протерла підвіконня, а наступного дня отримала ляльку… і хоч пізніше ляльку спіткала сумна доля, вона вирішила, що магія працює. Прибирання напередодні нового року — творить дива!

Юхимчуків — троє, а вона — одна. Потрібна допомога. Звернулася до Оксани. Прибирання в хаті було для дівчинки не найцікавішим заняттям, але Мірані не відмовила. Все ж, та стала для неї дуже хорошою подругою. Оксана, скорчивши гримасу, ходила з віником по хаті, шукаючи, де що можна підмести, бо після мами це було складною задачею.

— Оксанко, а що ти робиш? — поцікавилася Аліє, коли донька вже втретє зайшла до кухні з віником і, покрутившись, зібралася йти геть.

— Вмикаю магію.

— Яку магію?

— На приїзд батьків Мірани, — відповіла дівчина, розвернувшись, щоб залишити кухню, але мати зупинила її, поклавши руку на плече.

— На приїзд кого?

— Батьків Мірани. Юхимчуки прибирають — і до них приїздять батьки. Мірана спробувала трошки поприбирати — отримала ляльку. Вона сказала, що, якщо я їй допоможу, її мама й тато приїдуть до неї.

Аліє заклякла від почутого. Не знайшла, що відповісти доньці, тому просто відпустила її плече. Ввечері розповіла про це Олександру.

— Рано чи пізно Мірана все одно має дізнатися правду про себе, — сказав чоловік.

— Ти пропонуєш розповісти малій дитині, що вона результат помилки двох дорослих і що один не знає про її існування, а друга вирішила жити окремо? Вона ж вірить, що батьки десь є, вона на них чекає...

— Я не уявляю, що ми можемо зробити в цій ситуації, — помовчавши, відповів той. — Колись ми будемо змушені розповісти їй правду, але… я не уявляю як це зробити. І як вона це сприйме...

— Бідна дитина… Для неї це буде страшенним ударом. Ще й моя мама… — зітхнула Аліє.

— Як вона?

— Тримається. Намагається говорити бадьорим голосом, але Люда казала, що у бабусі почалися пролежні на попереку. І це при тому, що її регулярно повертають і роблять масажі… навіть Берта Павлівна розтирає мамі спину, коли приходить, але…, — її голос затремтів. Олександр мовчки обійняв дружину. Слова були зайвими, обоє розуміли, що це початок кінця і далі буде тільки гірше… Хіба що трапиться диво.

Коли син Надії Петрівни Юрій та невістка Марина, приїжджали додому з заробітків, то по приїзду неодмінно кололи кабанчика, старанно відгодованого до свят. Крім нового року святкували ще день народження Юрія (2 січня).