°✧ 4 ✧°

Від’їзд Майї засмутив бабусю й дідуся. Вони не підтримували її рішення поспішного заміжжя, але спиняти не стали, та й онука нікого не бажала слухати, вважаючи, що чинить правильно.

Пара зосередилася на піклуванні про правнучку, котра зростала, на радість стареньким, дуже розумною дівчинкою. Мірана рано почала ходити та в рік досить добре, як для свого віку, розмовляла.

На святкування першого дня народження були запрошені “друзі по ігровому майданчику” — значно старші за Мірану, але вони всі так добре ладнали, що різниця у віці була малопомітною.

Аліє та Руслан приїхали з родинами в суботу, щоб допомогти з приготуваннями. Рідні бабуся та дідусь Мірани не приїхали. Галина повідомила телефоном, що вислала грошовий переказ на подарунок онучці. Приїхати вони ніяк не можуть. Причини батькам не пояснила.

(Причин було дві: чоловік та син. Борис знайшов собі чергову пасію, а син потрапив у неприємну історію: він з друзями відпочивав компанією на природі, до них приєдналися ще якісь дівчата, і наче все було добре, але потім ті написали заяви про зґвалтування. Тож чоловік не хотів їхати, бо у нього вирували гормони, а у сина була підписка про невиїзд. Чоловікова пригода тривала майже два роки, а Костик з хлопцями (як синки заможних батьків) відкупилися — дівчата забрали заяви.)

Святкування дня народження Мірани влаштували гарне й веселе. Діти охоче пригощалися фруктами, печивом, морозивом, тістечками і, звичайно, тортом, який начаклували Аліє з Іриною. Під вечір, коли шумні юні гості розійшлися по своїх домівках, дорослі теж сіли за стіл. Мірана гралася зі своїми тітками й дядьками (дітьми Аліє та Руслана) і її дзвінкий сміх розливався квартирою.

— Майя сьогодні не дзвонила?  — запитала Аліє. Вона цілий день провела з дітьми, тому сподівалася, що пропустила дзвінок племінниці. Ну не може ж та бути настільки черствою?

— Ні, не дзвонила, — сухо відповів Сервін Хамітович.

— Якось у голові не вкладається, що вона така зозуля, — похитала головою Ірина. — Не розумію… Отак взяла і покинула...

— А я не розумію цього негативу до дуже корисної пташки, — обурилася сусідка Зінаїди й Сервіна Берта Павлівна, старенька худенька жіночка, котру вони запросили на святкування. Вона була самотньою: під час війни втратила всіх близьких. До неї іноді приходили піонери, допомагали по господарству, але переважно вони її слухали… Берта Павлівна була орнітологом, знала багато цікавих історій про звички та поведінку птахів і могла говорити про них майже безперервно, але… Вона погано пам’ятала сьогодення, проте здобуті раніше знання закарбувалися в її мозку дуже добре, і вона видавала їх нескінченним потоком.

— І яка ж з неї користь? — гмикнув Олександр.

— От даремно ви так, молодий чоловіче, — обличчя Берти Павлівни набуло серйозного виразу, і вона склала губи трубочкою, обдумуючи, з чого почати свою промову. — Гніздове паразитування цієї пташки — вимушена міра заради виживання виду. Річ у тім, що раціон дорослих особин неприйнятний для їхнього потомства. Зозуля знищує багато небезпечних для лісового господарства шкідників, котрі є отруйними для її пташенят. Ця пташка просто не здатна вигодувати своє потомство, тому підкидає яйця в чужі гнізда. Ретельно вистежує розташування гнізда потрібних їй пташок, забарвлення яєць яких вона копіює. Підкладає своє яйце і стежить за ним, а потім і за пташеням. Навідується та перевіряє, чи добре піклуються про її дитя… якщо опікуни не справляються зі своїми обов'язками, зозулі їх примушують.

— Примушують? — здивувалася Ірина.

— Так, — Берта Павлівна кивнула. — Зозуля розоряє гніздо і знищує “рідні” яйця птиці. Це відбувається тоді, коли “прийомні батьки” ігнорують свої опікунські обов'язки. З точки зору людини, зозулі діють дуже жорстоко, але якщо поглянути на все це, як на дії, спрямовані на збереження виду, то…

Знаючи, що Берту Павлівну важко зупинити, коли вона починає говорити про пташок, Зінаїда Василівна запропонувала чай.

— О, Зіно, чай! Чудова ідея! — Берта усміхнулася й замовкла, забувши, про що щойно говорила.

— Мамо, я тобі допоможу, — Аліє почала підводитися з-за столу, щоб піти за матір'ю на кухню.

У двері подзвонили.

— Хто це може бути? — здивувалася Зінаїда Василівна та пішла відчиняти.

Побачити за дверима Майю вона не очікувала.

— Доброго вечора, бабусю, — усміхнулася та, поправляючи біляве каре. — Ти дозволиш мені зайти?

— Так, звісно… Доброго, — вражена бабуся відійшла убік, пускаючи онуку до квартири. Майя змінилася: інша зачіска, гарний одяг, погляд впевнений та рішучий.

—  У мене мало часу: Володимир чекає мене в машині. Мірана де?

— Грається… у твоїй колишній кімнаті…

— Привіт, Майє, — усміхнулась Аліє, вийшовши до прихожої та побачивши племінницю.

— Доброго вечора, — привіталася та й зайшла до квартири, тримаючи в руках досить великий пакунок. 

Її поява здивувала родичів, полетіли запитання, але Майя не бажала ні з ким говорити. Коротко привітавшись з усіма присутніми в залі, пішла до кімнати та, відчинивши двері, на мить зупинилася, оглядаючи Мірану, що гралася на підлозі з Оксаною. Старші діти сиділи-лежали на ліжку.

Нове обличчя привернуло увагу дівчаток — вони зацікавлено завмерли. Майя пройшла вперед і, присівши поруч з дочкою, підставила тій пакунок. Мірана зацікавлено зазирнула всередину, потім простягнула руку і занурила її в пакет, обережно досліджуючи щось волохате в ньому. Оксана приєдналася. Там виявився поважного розміру рожевий зайчик-подушка, котрого Майя допомогла дочці дістати.

— Гарненький, — сказала Зінаїда Василівна, зупинившись у дверях позаду Майї.

— Ми були в Німеччині — я побачила його і подумала, що Мірані зайчик має сподобатися. Дрібних деталей немає — сказали, що малим дітям гратися можна, — пояснила Майя, озирнувшись на бабусю, а потім підвелася й подала бабусі конверт. — Я не знаю, що саме ще потрібно Мірані, тому — на ваш з дідусем розсуд.