°✧ 3 ✧°

Розмови за столом були різні, але, як не намагалися родичі говорити на нейтральні теми, все ж поверталися до причини свого приїзду і до єдиного питання, котре цікавило всіх: “ХТО БАТЬКО?”

Дітей відправили гратися і дивитися телевізор до іншої кімнати, а старші члени родини розпочали дорослу розмову.

Майя, не приховуючи свого незадоволення, вкотре розповіла про те, що пам’ятала, стримано пояснюючи, що не може пригадати нічого конкретного про Михайла через випитий алкоголь.

— Могли й підмішати щось, — припустила Ірина, дружина Руслана.

— Не думаю, — заперечив їй Олександр. — Вони пили всі разом. Я більше схиляюся до того, що Майя і справді погано переносить алкоголь.

— Ну не знаю… — жінка знизала плечима.

— А от “занурення у пекло” — це вже цікаво, — продовжив той свою думку. — Можна зрозуміти по-різному цей вислів: або там спекотно, або там небезпечно, або все разом. Тому я думаю, що Михайло з друзями мав їхати або до Африки, або до Афганістану.

За столом всі замовкли.

— А що в Африці? — здивовано запитав Костянтин. Про Афганістан та інтернаціональний борг, котрий масово посилали віддавати хлопців, він чув і знав, а от про Африку почув вперше.

— Війни, — спокійно відповів йому дядько.

— Так, а… — хлопець почав і замовк.

— Офіційно, звісно, там наші не воюють, буцімто всі працюють радниками, перекладачами чи консультантами, але маю знайомих по медучилищу, котрі тарабанять там у медсанчастинах, майже на передовій, вже не перший рік. Власне, я дізнавався тоді про все це у них, сам хотів туди поїхати, бо платня непогана, але зустрів Аліє, — він усміхнувся до дружини, і вона відповіла йому ніжною усмішкою.

— А де воюють? — вражено запитав Костик.

— Де?.. — Олександр насупився. — Ефіопія, Ангола… Мозамбік ще, але я збирався їхати в Анголу.

— А можна якось дізнатися, куди поїхав цей Михайло? — обережно поцікавилася Галина.

— Не думаю, — похитав головою Руслан. — Хоча, якщо в Афганістан, то тут все більш-менш прозоро і відкрито, але теж… зі своїми особливостями. А всі питання, що стосуються Африки, здебільшого засекречені. “Десятка” ревно береже свої дані.

— Що за десятка? — поцікавилася Зінаїда Василівна.

— 10-е Головне управління Генерального штабу, — насуплено відповів Сервін Хамітович, і дружина здивовано обернулася до нього. — У нас інженери теж поїхали до Африки, — сухо пояснив він. — Вони молоді, здорові. Я за віком не підходив. Вони в Генштабі отримували інструктажі та настанови, тому я знаю.

— Перекладачі з іспанської та португальської також там потрібні, але не всі наважуються поїхати, — несміливо сказала Аліє і стисла губи.

— Що ж це робиться? — розгублено промовила Зінаїда Василівна. — Скільки можна воювати? І багато там наших?

— Трошки є, — відповів Руслан та перезирнувся з Олександром. — Але ми відхилилися від теми.

— Не відхилилися, — Зінаїда Василівна насупилася. — Нам потрібно якось знайти цього Михайла. Він має знати про існування доньки.

— Думаєте, визнає? — гмикнув Борис.

— Визнає чи ні — інше питання, але знати він — має, — жінка відповіла, а потім допитливо поглянула на зятя. — Борисе, а чому твоя мама не приїхала з вами? Вона добре себе почуває?

— Так, добре. Вона лишилася вдома, бо не знала, як перенесе тряску в машині. Все ж не близький світ — їхати сюди з іншої області.

Галина скривилася і відвернулася від чоловіка. Її стосунки зі свекрухою, після поїздки тієї з онукою до Анапи, відчутно погіршилися. Від будь-якого необережного слова чи погляду спалахувала сварка. Невістка дорікала свекрусі тим, що та не додивилася за онукою, а та відповідала, що потрібно було не пускати онуку з нею. У відповідь летіло, що Борис не хотів відпускати матір саму, тому Майя й поїхала, на що свекруха зауважувала, що Майя вся в матір: втрачає розум, коли бачить гарного чоловіка, тому й залетіла. От тільки Борис нікуди не зникав і одружився з Галиною, а у Майї так не вийшло. Не розрахувала. 

Коли мова заходила про чоловіка, у Галини зривало всі гальма, адже його походеньки вже у печінках їй сиділи. Знала, що кілька жінок від нього робили аборти, а про те, що різні болячки їй приносив, мовчала, лікувалися потайки разом, обіцяв більше ніколи не зраджувати, а потім знову… Свекруха на всі ці згадки відповідала, що невістка не здатна задовольнити потреб її сина, тому той задовольняє їх, де може. Сварилися жінки досить часто, Борис не втручався.

Не бажаючи ненароком вчинити скандал в гостях, Марія Матвіївна залишилася вдома.

— То можливо якось з’ясувати, куди восени поїхав потрібний нам Михайло? — зітхнувши, запитала Галина.

— У мене десь має бути записаний прямий телефон з Генштабом. Завтра вранці наберу і запитаю, — розплився в посмішці Руслан.

— У тебе? — здивувалася Галина.

— Так! Запросто, сестро, можна й Горбачову (Генеральний секретар ЦК КПРС 11 березня 1985 — 23 серпня 1991) особисто, якщо забажаєш. До речі, він також Михайло, — той кивнув, зробивши серйозний вираз обличчя, але не витримав і посміхнувся.

— Та ну тебе, я й повірила. Знайшов час жартувати…

— Ну не плакати ж? Дівчинка народилася здорова й гарна. Радіти треба: це ж твоя онучка — Мірана.

— Так. Я РАДА, — невдоволено буркнула Галина.

— Чий би бичок не скакав, а теличка наша. Виростимо якось, — зітхнув Борис, і дружина мовчки зиркнула на нього. Хто-хто, а він останнім часом достатньо “наскакав”.

До кімнати зайшла Русланова старша донька Людмила і сказала:

— Там Мірана прокинулася, мабуть, зголодніла?

— Майє, пішли поглянемо, — підвелася Аліє, але племінниця не рушила з місця. — Майє…

— Вона не тримає голову… я боюся її брати на руки, — промовила та абсолютно байдужим тоном.

Аліє поглянула на Майю, на Галину, потім на своїх батьків.

— Я піду з тобою, — Зінаїда Василівна підвелася і пішла з донькою до правнучки.