1.3

Він поклав гаманець назад у кишеню. Потім абсолютно спокійно розстебнув пряжку ременя. Кейт кліпнула.

– Е-е...

Його друзі теж замовкли і очі вирячили. 

– Дем'яне... – протягнув один із них. – Ти серйозно?

– А що? Вона ж просила пікантну річ.

Він витягнув шкіряний ремінь із петель джинсів одним плавним рухом і простягнув його Кейт.

– Тримай.

Дівчина так розгубилася, що машинально взяла ремінь.

– Д-дякую...

– Можеш вважати, що тепер ми знайомі.

– Через ремінь?

– Зазвичай люди знайомляться через рукостискання. Ми, схоже, вирішили бути оригінальнішими.

Кейт пирхнула зі сміху.

– Це точно не те знайомство, яке я уявляла.

Кілька секунд усі мовчали. Потім за столиком Кейт пролунав такий вибух реготу, що навіть бариста за стійкою не стримав посмішки.

Дем'ян тихо засміявся, нахилився до неї й майже пошепки сказав:

– Найкращі знайомства рідко бувають запланованими.

І, підморгнувши, попрямував до свого столика під сміх своїх друзів, а Кейт дивилася йому вслід трохи довше, ніж варто було. Лише коли Ната вигукнула її ім’я дівчина кліпнула, ніби прокинувшись. 

– Ти так і будеш там стояти чи все ж покажеш свій трофей?

За столом уже лунали сміх і оплески. Лише тепер Кейт зрозуміла, що весь цей час усміхалася. Вона міцніше стиснула ремінь у руках і, намагаючись не дивитися в бік Дем'яна, повернулася до столика під гучні оплески.

– Ну що? – усміхнувся Макс. – Вітаємо переможницю!

– Переможницю? – вона примружилася, вмощуючи ремінь в руці зручніше. – Я зараз приб'ю того, хто написав це дурнувате завдання.

За столом миттєво запала тиша. Усі синхронно повернули голови в один бік. Назар, який саме відпивав колу, завмер із трубочкою в роті.

– А чого всі на мене вилупились?..

– Бо ти сам себе здав, – хихикнула Ната.

– Коли це?

– Поки Кейт підходила до своєї жертви, ти декілька разів повторив: "Сподіваюся, вона мене не вб'є".

– Серйозно?.. – простогнав він, закриваючи обличчя долонями.

Кейт театрально піднялася.

– Значить, справа твоїх рук і дурнуватої фантазії?

– Кейт... Ми можемо все обговорити...

– Не можемо.

– Може розійдемося мирно?

– Тим більше ні.

Вона грізно замахнулася ременем.

– Стій! Це ж чужий!

– Тепер уже мій. Завдяки тобі! 

– Люди! Рятуйте! - награно заволав хлопець і зі сміхом зірвався з місця й кинувся тікати між столиками.

– Хто ж знав що ти саме це завдання витягнеш. Я ж пожартувати хотів! 

– А я – ні!

– Баристо, викликайте поліцію!

– Пізно! – вигукнула Кейт. – Вирок уже винесено!

Вона наздогнала його за кілька кроків і декілька раз жартома ляснула ременем по плечах і спині, майже по сідницях. 

– Ай! Це було боляче!

– Це був урок виховання, - гордо піднявши голову, кейт попрямувала до свого столика під вибух сміху всієї кав’ярні.  Кілька студентів за сусідніми столиками навіть почали аплодувати.

– Добре-добре! – Назар підняв руки на знак поразки. – Визнаю свою провину!

– І? - з викликом запитала дівчина, припіднявши брову і склавши руки на грудях. 

– І більше не змушуватиму тебе знайомитися з красунчиками, – а побачивши як вона насупилась, додав: – І не буду вигадувати дурнуватих завдань. 

Кейт фиркнула.

– Не обіцяй того, чого не виконаєш.

На що хлопець тільки широко посміхнувся і пожав плечами, ніби говорячи “Ну що вже зробиш”.

Повернувшись за стіл, вона поклала ремінь поряд із собою й зробила ковток уже ледь теплої кави. Та сама не помітила, як її погляд знову ковзнув у бік столика біля вікна.

Дем'ян сидів спиною до сонця, жваво про щось сперечаючись із друзями. Він багато сміявся, жестикулював, час від часу хитав головою, а потім знову щиро усміхався. Зовсім не схожий на людину, яка кілька хвилин тому так спокійно розлучилася зі своїм ременем.

– До речі... – озвався Назар, помітивши її погляд. – Знаєш, хто це був?

Кейт удавано байдуже знизала плечима.

– Ні. Звідки мені його знати? Я першокурсниця, забув?

– Це Дем'ян Велет. Хоча всі називають його просто Дем.

– А ти його звідки знаєш? – запитала Дана, з цікавістю нахиливши голову набік.

– Та хто ж його не знає?