1.2

– Граємо на бажання.

– А може ні?  — з надією сказала Кейт.

– Не хвилюйся. Нічого незаконного.

– Це і лякає, - пробурмотіла Дана, але почули всі і знову кафетерій оглушив сміх компанії. 

Правила полягали в тому, щоб кожен написав на клаптику паперу якесь смішне завдання. Їх перемішали, скрутили в трубочки й кинули до стаканчика.

– І першопроходцем у нас буде... – Назар театрально оглянув компанію і з гордістю сказав: – Кейт.

– Чому одразу я?

– А бо ти не розказала нам ніякого компромату! - з викликом вигукнув хлопець, і інші його підтримали. 

Під дружне скандування їй урочисто вручили стаканчик. Кейт театрально закотила очі й витягла папірець. Прочитала. Завмерла. Повільно підняла голову.

– Ви серйозно? Хто це написав? 

– Читай уголос!

– Нізащо.

– Читай!

Вона важко зітхнула.

– "Отримати... якусь пікантну річ... у першого, хто зараз зайде до кафе."

За столом вибухнув регіт.

– Пікантну річ? Це що взагалі означає? — обурилася Кейт.

– Ну... номер телефону, - понеслись пропозиції.

– Поцілунок у щоку.

– Презерватив! – вибухнув реготом Макс. 

– Краватка.

– А може, труси? – абсолютно серйозно припустив хтось.

– Артеме! - вигукнула Кейт, яка точно не очікувала такої пропозиції від мовчазного хлопця. 

– Що? Пікантна ж річ. 

– Правила прості, – підсумував Назар. – Перша людина, яка зараз зайде, – твоя ціль.

Кейт зі стогоном відкинулася на спинку стільця.

– Якщо зараз зайде професор, я вас усіх зненавиджу.

– Якщо прибиральниця – теж цікаво, - підколов Яр.

– Замовкни.

Уся компанія, мов за командою, повернула голови до входу. Минула хвилина. Потім ще одна. Двері залишалися зачиненими.

– Ну чого ніхто не заходить? – нервово засміялася Кейт.

– Всесвіт тримає інтригу, – урочисто прошепотів Макс.

І саме в цю мить двері кав'ярні тихо відчинилися, впускаючи до приміщення вибух чоловічого сміху.

– Кажу тобі, вона списала, – почувся веселий голос ще до того, як компанія показалася повністю.

– Та ти просто програв і тепер шукаєш виправдання, – відповів інший.

Першим зайшов високий темноволосий хлопець на вигляд старший за присутніх першокурсників. Як і всі інші хлопці з ним. На ньому були світлі джинси, чорна футболка й легка усмішка людини, яка рідко переймається дрібницями. Він щось відповів друзям, і всі четверо розсміялися.

Кейт мимоволі затримала на ньому погляд трохи довше, ніж було потрібно. Вродливий. Дуже. І, судячи з невимушеного сміху, ще й із гарним почуттям гумору. 

– Ой... – прошепотів хтось поряд. – Я йому навіть співчуваю.

– Кому? – нервово ковтнула Кейт.

– Твоїй жертві.

Усі погляди миттєво перемістилися на чоловіка, який уже прямував до каси.

– Ну? – прошепотіла Ліза. – Іди.

Звісно ж, усім хотілося видовища. За рахунок Кейт. 

– Нізащо.

– Кейт.

– Ні.

– Гра є гра. Вийти з гри без виконання завдання не можна. 

Сім пар очей дивилися на неї так, ніби від цього залежала доля людства.

– Я вас ненавиджу...

– Ми теж тебе любимо, - щиро посміхнулась Ната і підштовхнула дівчину зі стільця. 

Під приглушений сміх друзів Кейт повільно підвелася.

"Прекрасно. Перший день університету. Мене ще навіть не відрахували, а соромитися вже буде за що."

Вона зробила кілька невпевнених кроків. Ще кілька. І зупинилася поруч із незнайомцем.

– Перепрошую...

Він саме діставав гаманець і перевів на неї погляд. Темні очі уважно ковзнули по її обличчю, помічаючи кожну деталь. І в образі в цілому -  те як дівчина нервово терла руки об джинси, як перекатувалась з п’ятки на носок, щоб приховати сором, і як покусувала губу від хвилювання. 

Лише тепер Кейт мала змогу роздивитися його зблизька. Високий, широкоплечий, із темним волоссям, що було недбало зачесане назад, і легкою щетиною, яка зовсім не псувала, а навпаки додавала йому шарму. 

– Так?

Усе, що Кейт придумала дорогою, миттєво вилетіло з голови.

– Я... е-е… - промямлила дівчина. Позаду вже ледь стримували сміх.

– Мені дуже незручно це казати...

Куточок його губ ледь помітно сіпнувся.