25

Підготовка до весілля змістилася на кінець літа, коли спека вже стає м’якою, а вечори пахнуть стиглими яблуками та скошеною травою. Вибір дендропарку став компромісом, який влаштував усіх: Віктор Степанович отримав омріяний масштаб, а Петро Григорович — наукову локацію, де він знав кожне дерево за іменем. Весілля організували на «Великій галявині» дендропарку, під покровом столітніх дубів. Замість штучних арок — жива пергола з плетистих троянд та пізнього клематису.
— Тут ідеальний мікроклімат! — захоплено вигукував Петро Григорович, вимірюючи вологість повітря перед встановленням стільців для гостей. — Марино, дитинко, ти знала, що ці дуби пам’ятають ще заснування академії? Це дуже символічно! Віктор Степанович, попри заборону на комбайни, таки не стримався. На в’їзді до парку він встановив три величезні ковані кошики, наповнені добірними серпневими фруктами та... полуницею другого врожаю.
— Це для народу! — пояснював він Матвію. — Кожен, хто сьогодні гуляє в парку, має знати, що у «Агро-Весту» свято!
Серпень диктував свої правила. Замість ніжних весняних квітів скрізь були жоржини, соняшники та золотаві колоски пшениці, переплетені з виноградною лозою. На кожному столі стояли маленькі горщики з розсадою «Мелодії» як бонбоньєрки для гостей.
— Сподіваюся, міністр аграрної політики не забуде її поливати, — бурчав Матвій, поправляючи метелика. — Олю, ти перевірила список? Гнатюка точно немає в радіусі десяти кілометрів?
— Матвію, заспокойся, — сміялася Оля, тримаючи в руках планшет. — Гнатюк зараз настільки зайнятий поясненнями в податковій, що він навіть слово «полуниця» боїться вимовляти. А безпека парку працює краще, ніж у Ватикані.
​Марина обрала сукню у стилі «бохо» — легку, як серпневий вітер, із довгими мереживними рукавами та відкритими плечима. У її волоссі замість діамантів були вплетені дрібні квіти сухоцвітів та колоски.
Коли сонце почало сідати, заливаючи дендропарк медовим світлом, Матвій завмер біля вівтаря. Він бачив багато презентацій та підписав сотні контрактів, але коли між старих лип з’явилася Марина, ведучи під руку тата, у нього справді перехопило подих.
Обмін обітницями був коротким, але щирим.
— Я обіцяю бути твоїм надійним ґрунтом, — тихо сказав Матвій, надягаючи каблучку Марині.
— А я обіцяю бути твоїм сонцем, щоб ми завжди цвіли разом, — відповіла вона.
Замість традиційного «Гірко!» гості почули гучне «Врожаю!», яке першим вигукнув Віктор Степанович, піднімаючи келих ігристого.

— Тільки не плач, Петре, — шепотів Віктор Степанович, сидячи в першому ряду і сам потайки витираючи очі хустинкою. — Ми ж тепер родичі. Будемо разом твою селекцію на експорт просувати!
Бенкет тривав під відкритим небом. Шеф-кухар перевершив себе: серпневе меню було наповнене дарами природи. Качка з яблуками, холодні супи з травами та, звісно, фірмовий десерт — «Сльози Елеонори».
— Що це? — здивовано запитав голова фонду, який прилетів із Цюріха.
— Це ніжний полуничний мус із перчинкою, — з посмішкою пояснила Марина. — Нагадування про те, що справжня перемога завжди має гострий присмак.
Вечір закінчився не салютом (Марина переконала, що це налякає птахів у парку), а світловим шоу. Сотні маленьких дронів злетіли в нічне небо і сформували над деревами величезну сяючу ягоду полуниці, яка плавно перетворилася на два переплетені кільця.
— Ну, Вітя, ну технар! — сміявся Петро Григорович, обіймаючи свата. — Це я розумію, це наука!
Матвій і Марина непомітно вислизнули з галасливого свята в глибину парку, до озера.
— Ти щаслива? — запитав він, знімаючи піджак і накидаючи їй на плечі. Серпнева ніч була теплою, але свіжою.
— Більше ніж можна передати словами, Матвію. Знаєш, я раніше думала, що ботаніка — це лише про рослини. А тепер бачу, що це про те, як не боятися пересаджувати себе в новий ґрунт, щоб розквітнути по-справжньому.
Вони стояли біля води, слухаючи музику, що лунала здалеку, і дивилися на серпневі зорі. Десь там, у розпліднику, «Мелодія» готувалася до наступного сезону, а тут, у дендропарку, почалася історія, яку неможливо було вписати в жодну папку — історія кохання, що пахне медом і свободою.