23

Розділ 23. Банкет на пороховій бочці
Вечір на «Villa d’Oro» мав стати фінальним акордом виставки. Тераса вілли перетворилася на розкішний подіум: офіціанти в білих рукавичках розносили колекційне вино, а повітря, насичене ароматом квітучих лимонів, здригалося від звуків віолончелі. Але для Матвія та Марини цей спокій був оманливим — вони знали, що під розкішними скатертинами прихована вибухівка, детонатор від якої щойно прислала Оля.
Марина виглядала неперевершено у вечірній сукні кольору глибокого ізумруду, яка підкреслювала її очі. На її шиї незмінно сяяла та сама підвіска-полуничка — символ, який тепер здавався Матвію дорожчим за всі акції холдингу. Він тримав її за руку так міцно, ніби вони були єдиним цілим у цьому вирі фальшивих посмішок.
— Дивись, як вона сяє, — прошепотів Матвій, кивнувши в бік центрального столу.
Елеонора фон Штерн була в центрі уваги. Вона вже почувалася переможницею. У сріблястій сукні, що нагадувала зміїну луску, вона тримала келих шампанського й про щось весело розмовляла з головою інвестиційного фонду. Артем стояв поруч, кидаючи переможні погляди в бік Матвія. Він був упевнений, що сьогодні ввечері «Код першого цвіту» буде розкритикований експертами, а Марина, розчарована поразкою, прийме його пропозицію залишитися в Італії.
— Панове! — Артем підняв келих, привертаючи увагу гостей. — Сьогодні ми побачили багато краси, але справжній бізнес вимагає не лише натхнення, а й бездоганної репутації. Наша вельмишановна Елеонора готова оголосити попередній вердикт щодо головного проєкту виставки.
Елеонора зробила крок вперед. Її посмішка була сповнена тріумфу.
— Дякую, Артеме. На жаль, мушу повідомити, що аудит безпеки проєкту «Агро-Весту» виявив серйозні...
— Почекайте, Елеоноро, — голос Матвія пролунав спокійно, але він розрізав тишу, наче лезо. — Перш ніж ви закінчите свою промову, я хотів би, щоб ви подивилися на екран. Здається, наш київський офіс підготував невелике доповнення до вашого звіту.
​Матвій кивнув Марині. Вона непомітно натиснула кнопку на своєму телефоні, і на великому проекційному екрані, де раніше крутилися слайди з пейзажами, з’явилася таблиця офшорних рахунків «GreenTech Solutions» та аудіофайл із підписом: «Сповідь Гнатюка».
Тераса завмерла. Коли з динаміків пролунав голос Елеонори про «капсули з реагентом» та «перехоплення активів», келих у її руці здригнувся, і краплі шампанського впали на сріблясту тканину сукні, наче плями ртуті.
Голова фонду, сивий італієць із суворим поглядом, повільно підвівся.
— Що це означає, пані фон Штерн?
— Це... це монтаж! Дешева провокація! — голос Елеонори зірвався на крик, але вона вже бачила, як гості відступають від неї, утворюючи навколо «експерта» вакуум.
— Це не монтаж, — Матвій підійшов ближче, тримаючи планшет. — Це цифрові підписи транзакцій, які Оля та Олег відстежили до вашого особистого кабінету в Цюріху. Ви не просто хотіли знищити проєкт. Ви хотіли вкрасти інтелектуальну власність Марини для своєї компанії.
Марина зробила крок вперед, стаючи поруч із Матвієм. Вона дивилася на Елеонору не з ненавистю, а з глибоким жалем.
— Ви казали, що я — пішак. Але ви забули, що в ботаніці, як і в житті, неможливо виростити щось справжнє на отруєному ґрунті. Ви намагалися підкинути нам хімікати, але самі потонули у власній токсичності.
Артем, зрозумівши, куди віє вітер, спробував дистанціюватися:
— Я не знав про це! Я просто надав майданчик...
​— Облиш, Артеме, — відрізав Матвій. — Твоя роль у цій виставі теж буде вивчена нашими юристами. Але пізніше. Зараз — ми закінчуємо цю вечірку.
Голова фонду підійшов до Матвія і потиснув йому руку.
— Вибачте за цей інцидент. Експертиза підтвердила чистоту вашого проєкту ще вдень, але ми чекали фінального звіту. Тепер я бачу, що «Код першого цвіту» захищений не лише технологіями, а й людьми. Завтра вранці ми підпишемо основний контракт.
Елеонора, бліда й зломлена, намагалася пройти крізь натовп, але на виході її вже чекали представники служби безпеки виставки. Її репутація в Європі була знищена за п'ять хвилин.
Коли тераса нарешті спорожніла, Матвій і Марина залишилися біля балюстради, дивлячись на вогні нічного П’ємонту. Ніч була тихою, і лише тепер Марина відчула, як її відпускає колосальна напруга останніх днів.
— Ми це зробили, — прошепотіла вона, кладучи голову йому на плече.
— Ні, Марин, — Матвій обійняв її за талію, притягуючи до себе. — Ми тільки почали. Гнатюк у Києві вже пакує речі, батько в захваті, а наш «Код» тепер знає весь світ. Але головне... — він повернув її до себе й подивився в очі з такою ніжністю, що в Марини перехопило подих. — Головне, що ми врятували наш сад. Нашу «Мелодію».
Він нахилився і поцілував її — цей поцілунок був смаком їхньої абсолютної перемоги. У цей момент, під зоряним небом Італії, вони знали: попереду ще багато роботи, але тепер жоден шкідник не зможе знищити те, що виросло з такої болісної, але справжньої любові.
— Повернемося додому? — запитала вона.
​— Так, — посміхнувся Матвій. — Нас чекає полуниця. Я впевнений, вона вже починає червоніти.