21

Розділ 21. Хімія довіри 
Дві години до приходу комісії пролетіли як одна напружена мить. Атмосфера в секторах виставкового центру накалилася до межі. Марина немов перетворилася на живу антену: вона відчувала кожен подих кондиціонера, кожен зайвий рух перехожих біля стенда «Код першого цвіту».
— Матвію, подивися на сектор з польовими квітами, — пошепки сказала вона, не припиняючи оглядати все довкола. — Там щойно проходив помічник Елеонори. Він надто затримався біля прикореневої зони.
Матвій, який вдавав, що вивчає графіки на планшеті, ледь помітно кивнув. Його щелепи були стиснуті так, що на щоках виступали жовна.
— Я бачу. Він скинув щось у ґрунт. Марина, не подавай виду. Якщо ми зараз кинемося туди, це виглядатиме як паніка.
Він швидко відійшов у тінь високої папороті й знову зв’язався з Олегом.
— Олегу, дай мені збільшення на камеру №4. Сектор 12-Б. Що в нього було в руках?
Через кілька секунд у навушнику пролунав зосереджений голос Олега:
— Матвію, це мікрокапсула. Полімерна оболонка, що розчиняється від вологи протягом п'ятнадцяти хвилин. Якщо вона потрапить у ґрунт під час автоматичного поливу, реакція почнеться якраз тоді, коли комісія візьме пробу. Це не грибок, це хімічний маркер, який імітує наявність важких металів. Бінго для екологічного фонду — ви автоматично стаєте «токсичними».
Матвій повернувся до Марини. Його погляд зустрівся з її очима, і в цьому мовчазному діалозі було більше рішучості, ніж у будь-яких лозунгах.
— У нас є десять хвилин до поливу, Марин. Ти маєш дістати ту капсулу. Але так, щоб Елеонора, яка напевно спостерігає за нами через свої камери, нічого не запідозрила.
Марина глибоко вдихнула. Вона згадала батька, який завжди казав: «У саду головне — спокій. Рослини відчувають тремтіння рук». Вона взяла садові ножиці й маленьку лійку, ніби збираючись зробити фінальну корекцію композиції.
Вона повільно підійшла до квітів. Її серце калатало десь у горлі, але рухи були плавними й професійними. Вона нахилилася над розкішним кущем, роблячи вигляд, що підрізає сухий корінець. Пальці в тонких рукавичках обережно занурилися в мох. Є! Тверда кулька розміром з горошину. Вона миттєво сховала її в долоню.
Саме в цей момент до стенда підійшла Елеонора. Цього разу вона була в супроводі трьох літніх чоловіків у суворих сірих костюмах — головних експертів фонду.
​— Панове, — її голос звучав як кришталевий дзвіночок, — дозвольте представити вам амбітний, хоча й дещо суперечливий проєкт «Агро-Весту». Матвію Вікторовичу, ви готові до експертизи? Чи, можливо, у вашого «Коду першого цвіту» раптом виявилися... технічні несправності?
Елеонора перевела погляд на Марину, яка якраз випрямилася, тримаючи в руці лійку. Блондинка помітила, що пальці Марини стиснуті в кулак. Її очі блиснули тріумфом.
— Марино, ви так міцно тримаєте ці ножиці. Хвилюєтеся за ґрунт? — уїдливо запитала Елеонора.
— Хвилююся за чистоту експерименту, — спокійно відповіла Марина. Вона зробила крок до Матвія і, ніби випадково перечіпаючись, сперлася на його плече. У цей момент вона непомітно опустила капсулу в кишеню його піджака. — Але ми впевнені в кожному міліграмі нашої землі.
Експерти почали роботу. Один із них дістав стерильний бур і занурив його саме в те місце, де ще хвилину тому лежала капсула. Елеонора затамувала подих. Вона чекала, що реагент на планшеті експерта миттєво змінить колір на тривожний червоний.
Минула хвилина. Друга. Експерт уважно вивчив показники на екрані портативного аналізатора.
— Дивно, — пробурмотів він. — Показники чистоти ґрунту майже ідеальні. Я б навіть сказав — занадто ідеальні для виставкового залу.
Елеонора зблідла.
— Перевірте ще раз. Можливо, глибше? Ви впевнені, що немає ніяких... сторонніх домішок?
— Пані Елеоноро, — підняв очі інший експерт, — ми проводимо сертифіковані тести. Тут немає жодних слідів металів чи пестицидів. Цей проєкт повністю відповідає «Зеленому коду».
Матвій зробив крок вперед, виглядаючи як істинний тріумфатор.
— Дякую, панове. Ми дуже серйозно ставимося до репутації нашого бренду. А щодо «сторонніх домішок»... — він повільно дістав з кишені ту саму капсулу, тримаючи її двома пальцями, — здається, ваша охорона впустила дещо біля нашого стенда. Ми передамо це в службу безпеки виставки. Нехай вони розберуться, як хімічні маркери опиняються в зоні екологічного контролю.
Обличчя Елеонори перекосилося від люті, яку вона ледь стримувала за маскою ввічливості.
— Це... це якась помилка.
— Помилкою було думати, що «Код першого цвіту» можна зламати старими методами, — тихо сказав Матвій, наближаючись до неї. — Побачимося на підписанні фінального протоколу. Якщо, звісно, фонд не захоче змінити свого головного експерта після такого конфузу.
Коли комісія та розлючена Елеонора відійшли, Марина відчула, що її сили закінчуються. Вона сперлася на стійку, і Матвій миттєво підхопив її за талію.
— Ти була неймовірна, — прошепотів він. Його очі світилися гордістю, якої Марина ніколи не бачила в ньому раніше. — Ти врятувала проєкт.
​— Ми врятували, — виправила вона його. — Але Елеонора не зупиниться. Вона тепер як поранений звір.
— Нехай пробує, — Матвій притягнув її ближче до себе, ігноруючи погляди інших учасників виставки. — У нас є дещо, чого в неї ніколи не буде. У нас є спільна таємниця і сад, який чекає на нас вдома. А тепер... давай замовимо справжньої італійської кави. Здається, ми заслужили на коротку перерву перед остаточним тріумфом.
Марина посміхнулася. Вона знала, що боротьба ще не закінчена, але в цю мить, під скляним небом П’ємонту, вона відчувала себе найщасливішою жінкою у світі. Адже її «Код першого цвіту» нарешті почав давати перші паростки справжнього, ніким не контрольованого щастя.