19

​Розділ 19. Тіні П’ємонту та італійська пристрасть
Дорога до «Villa d’Oro» нагадувала подорож у часі. Що глибше вони заїжджали в серце П’ємонту, то величнішими ставали краєвиди. Коли кабріолет Матвія нарешті зупинився перед масивними кованими воротами маєтку Артема, сонце вже почало хилитися до горизонту, заливаючи тераси кольором витриманого вина.
Артем зустрів їх на широких мармурових сходах. Він мав вигляд господаря життя: білосніжна сорочка з розстебнутим коміром, засмага та впевненість людини, яка звикла володіти всім, що бачить око.
— Матвію, Маринко, вітаю в моєму скромному притулку! — він широко посміхнувся, але очі залишалися холодними. — На жаль, вілла дуже стара, і в західному крилі зараз тривають реставраційні роботи. Тому, Маринко, твої покої готові в східній вежі на третьому поверсі — там найкращий вид на сади. А тебе, Матвію, ми поселили в гостьовому флігелі на першому поверсі, біля винних погребів. Далекувато, звісно, але там найспокійніше.
Матвій миттєво напружився.
— Артеме, це не зовсім зручно для роботи...
— Облиш бізнес хоча б на вечір! — перебив його Артем, обережно беручи Марину під лікоть. — Слуги вже віднесли ваші речі. Зустрінемося за вечерею.
Вечеря була вишуканою тортурою. Артем розливав дороге «Бароло» і розсипався в компліментах Марині, демонструючи свої глибокі знання в ландшафтному дизайні, ніби намагаючись довести, що він розуміє її душу краще за Матвія. Матвій мовчав, ледь стримуючи гнів, а Марина відчувала, як ця штучна відстань між їхніми кімнатами лише роздмухує всередині небезпечне полум'я.
Коли вечір закінчився і Артем з награною ввічливістю провів Марину до її далекої вежі, вона зачинила двері й прислухалася до тиші маєтку. У вікно заглядав повний місяць, а повітря було солодким від нічних квітів.
Вона відкрила свою валізу. Серед робочих комбінезонів та ділових суконь лежав комплект чорної мереживної білизни — тонка робота, яку вона купила перед самою поїздкою, наче передчуваючи цю ніч. Марина подивилася на себе в дзеркало. Вона більше не була тією сором'язливою викладацькою донькою, яка боялася власних почуттів.
Накинувши на плечі лише легкий шовковий халат, Марина вийшла в коридор. Вілла була величезною, заплутаною, з довгими галереями та холодними статуями, але її вело серце. Вона майже безшумно подолала нескінченні сходи, пройшла через порожню бібліотеку і нарешті знайшла двері флігеля.
Матвій не спав. Він сидів на ліжку, розстебнувши сорочку, і вдивлявся в ніч за вікном, коли замок тихо клацнув. Він різко обернувся, і його погляд зустрівся з поглядом Марини.
— Марин? Що ти... як ти сюди пройшла? — він підвівся, його голос зірвався.
Вона нічого не відповіла. Марина повільно підійшла до нього, зупинившись так близько, що він міг відчути запах її парфумів з нотками італійського цитруса. Одним плавним рухом вона дозволила шовковому халату зісковзнути з плечей, залишаючись перед ним у самому лише мереживі, яке підкреслювало кожен вигин її тіла під місячним сяйвом.
— Артем думав, що кілька стін і поверхів зможуть нас роз'єднати, — прошепотіла вона, кладучи долоні на його гарячі груди. — Він помилився.
Матвій видав звук, схожий на приглушений стогін, і притягнув її до себе. Його руки зараз торкалися її шкіри з такою ніжністю й жадобою, ніби вона була найціннішим паростком у його житті.
— Я боявся, що ти залишишся там... що його блиск тебе засліпить, — пробурмотів він їй у губи між палкими поцілунками.
— Мене засліплюєш лише ти, Матвію. Тільки ти.
Ця ніч у П'ємонті стала їхньою справжньою клятвою. Усі стіни, які вони будували роками — стіни образ, соціальних статусів та батьківських очікувань — остаточно впали. Була лише пристрасть, яка пахла грозою та літнім садом. Вони кохали одне одного з відчаєм людей, які знають, що завтра почнеться справжня війна, але сьогодні... сьогодні світ належав тільки їм.
Вранці, коли перші промені сонця пробилися крізь важкі штори, Марина лежала на грудях Матвія, відчуваючи його рівне дихання.
— Нам треба повернутися в мою кімнату до того, як прокинуться слуги, — тихо сказала вона, посміхаючись.
— Нехай бачать, — Матвій міцніше притиснув її до себе. — Нехай Артем знає, що на цій віллі йому належать лише стіни. А все інше — моє.
Від Матвія 
Коли слуга зачинила за собою важкі дубові двері гостьового флігеля, серце калатало так сильно, що, здавалося, його звук відлунював у порожніх коридорах вілли. Матвій сидів біля відчиненого вікна. Він встиг лише скинути взуття та розстебнути верхні ґудзики сорочки. У тьмяному світлі місяця його профіль здавався висіченим із того ж мармуру, що й італійські статуї в саду, але в його позі відчувалася нестерпна напруга.
Почувши клацання дверної ручки та шурхіт шовку, він різко розвернувся. Його очі, зазвичай холодні та розрахункові, зараз горіли темним, небезпечним вогнем.
— Марин? Ти збожеволіла? — голос був хрипким. — Якщо Артем побачить тебе тут...
— Нехай бачить, — Марина зробила крок вперед, і світло місяця ковзнуло по її плечах. — Він розселив нас по різних крилах, як чужих людей. Він думав, що відстань допоможе йому заповнити простір між нами. Але він не знає, що я вже давно не та дівчинка, яка чекає дозволу.
Вона зупинилася за крок до нього. Матвій важко видихнув, відчуваючи теплий аромат її парфумів — суміш дорогої пудри та свіжоскошеної трави, запах, який тепер став для нього синонімом дому. Коли вона повільно розв'язала пояс халата і дозволила йому впасти на підлогу, Матвій на мить забув, як дихати. Тонке чорне мереживо на її білій шкірі виглядало як ідеальне татуювання, а її погляд був сповнений такої сили й ніжності одночасно, що його захист остаточно рухнув.
— Ти неймовірна, — прошепотів він, обережно торкаючись її щоки кінчиками пальців. Його рука злегка тремтіла. — Я три роки намагався вирвати тебе з пам'яті, а ти прийшла і просто... зруйнувала все, що я будував без тебе.
— Не руйнувала, Матвію. Я просто прийшла за своєю частиною саду, — Марина поклала долоні на його груди, відчуваючи, як під тонкою тканиною сорочки шалено б’ється його серце. — Ми посадили «Мелодію» там, під Києвом. Але тут, під небом Італії, я хочу знати, що ми справді одне ціле. Без контрактів, без твого батька, без Артема.
Матвій більше не міг стримуватися. Він підхопив її на руки, відчуваючи її легкість і тепло, і притиснув до себе так міцно, ніби намагався врости в неї. Їхній перший поцілунок цієї ночі був сповнений не лише жаги, а й запізнілого вибачення за всі роки мовчання.
Вони опустилися на широке ліжко, і навколишній світ перестав існувати. У П’ємонті панувала тиша, лише десь далеко в горах гуркотіла гроза, але в цій кімнаті була своя стихія. Матвій цілував її так, ніби вивчав нову ботанічну карту — кожну родимку, кожен вигин тіла, кожну чутливу точку. Його руки були дивовижно ніжними, а кожне зітхання Марини відгукувалося в ньому електричним розрядом.
— Я кохаю тебе, — прошепотів він їй у самі губи, і це було перше справжнє зізнання, вимовлене не в пориві емоцій, а зі спокійною, зрілою впевненістю. — Більше за бізнес, більше за власне ім'я.
Марина вигнулася назустріч його дотикам, зариваючись пальцями в його волосся.
— Я знаю. Я відчула це ще там, у теплиці, коли ми садили полуницю.
Ця ніч стала для них моментом істини. Вони кохали одне одного з відчаєм людей, які знають, що попереду важка битва, але зараз, у цій італійській тиші, вони були невразливими.
​Ближче до світанку, коли небо почало набувати перлинно-сірого відтінку, вони лежали в обіймах, накриті однією ковдрою. Марина малювала пальцем невидимі візерунки на його плечі.
Потім вона швидко вдягнула халат і, нахилившись, востаннє поцілувала його.
— Побачимося на сніданку. Будь «залізним віцепрезидентом», Матвію. А я буду твоєю «викладацькою донькою». Подивимося, як Артем витримає наш спільний виступ.
Коли вона вислизнула з кімнати, Матвій ще довго лежав, дивлячись у стелю. На його губах все ще відчувався смак її поцілунку, а в серці — солодкий спокій. Він знав, що сьогодні на виставці з’явиться Елеонора, і вона спробує вдарити по найболючішому. Але тепер у нього був імунітет. Його імунітет звали Марина.