17

Розділ 17. Сорт «Перше зізнання»
Після того вечора, коли синя папка відкрила правду, повітря між Мариною та Матвієм втратило свою колючу напругу. Раніше вони спілкувалися мовою сухих цифр та взаємних докорів, а тепер кожна випадкова зустріч поглядами тривала на кілька секунд довше, ніж того вимагав етикет. Марина більше не бачила в ньому холодного «мажора», а Матвій нарешті перестав ховатися за маскою байдужості. До вильоту в П’ємонт залишалося всього два дні, і Марина, зазвичай стримана у вияві почуттів, відчула, що їм обом потрібен цей момент спокою перед штормом італійської виставки.
— Матвію, залиш піджак в офісі, — сказала вона, виходячи на ґанок розплідника в робочому комбінезоні. — Сьогодні ти не будеш перевіряти звіти. Сьогодні ми будемо закладати фундамент нашого власного проєкту.
Матвій здивовано підняв брову, але слухняно скинув піджак на спинку крісла і закатав рукави білої сорочки, оголюючи міцні руки. Вона повела його до окремої, прихованої від чужих очей теплиці, де на спеціальних стелажах стояли невеликі горщики з унікальною розсадою.
— Це мій власний сорт, — прошепотіла Марина, обережно торкаючись оксамитового листя. — Я виводила його п’ять років. Батько допомагав мені з розрахунками генетичних карт, ми проводили вечори за мікроскопом, намагаючись досягти ідеального балансу. Вона солодша за будь-яку іншу, але дуже примхлива — потребує турботи й правильного сусідства. Я назвала її «Мелодія».
Вона простягнула йому саджанець. Матвій взяв його так обережно, ніби це був найкрихкіший у світі діамант.
— Куди ми її посадимо? — тихо запитав він.
— Ось тут, біля мого офісу, є невелика ділянка, захищена від вітру. Це буде наш секретний сад.
Вони опустилися на коліна прямо в пухку, підготовлену землю. Сонце вже сідало за горизонт, фарбуючи скло теплиць у золотаво-рожевий колір. Матвій копав маленькі лунки, а Марина вкладала в них коріння, присипаючи його землею. Їхні руки постійно зустрічалися — випадкові дотики, від яких по тілу пробігав електричний струм, набагато сильніший за будь-які слова.
— Знаєш, — Матвій зупинився, дивлячись, як Марина зосереджено приминає землю навколо саджанця, — три роки тому я б і не подумав, що садити полуницю з тобою — це вершина моїх мрій. Я мріяв про великі контракти, про владу, про те, щоб довести батьку свою спроможність. А тепер...
Він взяв її руку, забруднену в чорноземі, і підніс до своїх губ, обережно цілуючи кінчики пальців.
— А тепер я розумію, що життя — це ось це. Можливість творити щось живе разом із тобою.
Марина підняла на нього очі, і в них Матвій побачив те, чого не бачив жоден бізнес-партнер — абсолютну, кришталеву довіру.
— Вона достигне якраз до кінця літа, — прошепотіла вона. — Коли ми повернемося з Італії, коли всі ці бурі в холдингу вщухнуть... Ми прийдемо сюди й скуштуємо її. Це буде смак нашої спільної перемоги.
Матвій посміхнувся і, не втримавшись, обійняв її, забруднивши свою дорогу сорочку в землю. Але йому було байдуже. У цю мить, серед рядів маленької «Мелодії», він відчував себе набагато щасливішим, ніж коли підписував найуспішніші договори.
— Я обіцяю тобі, Маринко, — прошепотів він їй у волосся, — я зроблю все, щоб ці ягоди були найсолодшими в твоєму житті. Жоден шкідник, жоден Гнатюк чи навіть мій батько не наблизиться до цього саду.
Коли останній кущик був посаджений, вони разом полили ділянку. Вода блищала на листі, як розсипані перли. Це був їхній маленький договір із майбутнім. Договір, скріплений не печатками, а теплом долонь і щирістю, яку вони так довго приховували.