16

Розділ 16. Шипи минулого та запізніла правда
Вечір у «Strawberry Lane» пахнув мокрою хвоєю та вечірньою прохолодою. Марина сиділа у своєму скляному офісі, намагаючись зосередитися на кошторисі італійського проєкту. Вона поправила окуляри й відкинулася на спинку крісла. Перед очима все ще стояв образ її батька, Петра Григоровича, який з таким презирством дивився на Матвія. Вона згадала, як вдома, у квартирі, заставленій книгами, батько завжди вчив її: «Маринко, людина — це її вчинки, а не її рахунки».
Тишу розірвав шум гравію — це приїхала Оля. Вона влетіла в кабінет, навіть не знявши плащ, і з гуркотом поклала на стіл синю архівну папку з емблемою їхньої академії.
— Марин, я сьогодні заїжджала в архів кафедри, шукала креслення, а знайшла це. Папка Матвія. Він покинув її в день випуску. Там не лише розрахунки, там листи, які він писав своєму батьку.
Марина спочатку хотіла відсунути папку. Минуле Матвія було територією, на яку вона боялася заходити. Але Оля сама розгорнула один із аркушів, списаний дрібним, нервовим почерком.
— Прочитай дату, — прошепотіла Оля. — Це за тиждень до того, як він публічно висміяв твою доповідь на конференції.
Марина почала читати. Це були чернетки листів до Віктора Степановича:
«Батьку, я знаю, що ти найняв людей стежити за мною. Я не буду одружуватися з цією лялькою, яку ти мені сватаєш, але залиш у спокої Марину. Ти сказав, що якщо вона "відволікатиме" мене, ти зробиш так, щоб її батька позбавили кафедри, а її виключили за вигадані порушення. Я знаю, як ти вмієш нищити інтелігентів. Я зроблю те, що ти хочеш — я триматимуся від неї подалі. Я зроблю так, щоб вона мене зненавиділа. Тільки не чіпай її родину. Вона — єдине, що є справжнім у цьому закладі...»
Руки Марини здригнулися. Увесь той біль, усі приниження, те нестерпне прізвисько «танки», яким він її нагородив — усе це було його способом звести навколо неї захисний бар’єр. Він зробив себе потворою у її очах, щоб Віктор Степанович перестав бачити в ній загрозу для «великого майбутнього» свого сина.
Тишу розірвав звук під’їжджаючого авто. Це був Матвій. Він увійшов у кабінет, втомлений, але з легкою посмішкою, яка миттєво зникла, коли він побачив синю папку.
— Звідки це у вас? — його голос став холодним.
— Оля знайшла в архіві, — Марина підвелася, тримаючи лист. — «Я зроблю так, щоб вона мене зненавиділа». Це твої слова, Матвію? Ти боявся, що твій батько знищить кар'єру мого тата? Ти тому перетворював моє життя на пекло?
Матвій завмер. Він глянув на Олю, та швидко схопила сумку: «Я... я почекаю на вулиці», — і вислизнула за двері. У кабінеті запала важка тиша. Матвій підійшов до вікна, повернувшись до Марини спиною. Його плечі були напружені, як струни.
— Ти не мала цього бачити, — глухо сказав він. — Це минуле, яке я хотів поховати.
— Поховати? — Марина підійшла до нього. — Ти три роки знущався зі мене! Я виросла в родині, де голос ніколи не підвищували, де повага була основою всього. Ти знаєш, як мене ранили твої слова? Я думала, що я нікчема. Я не розуміла, за що ти мене так караєш. А ти, виявляється, грав у героя?
Матвій різко розвернувся. У його очах був не холод, а справжнє страждання.
— А що я мав робити?! Мій батько тоді контролював кожен мій крок. Коли він побачив, як я дивлюся на тебе в бібліотеці, він просто сказав: «Одна твоя помилка — і твій професор-батько піде на пенсію зі скандалом, а дівчинка не отримає навіть довідки про навчання». Ти знаєш мого батька, Марин. Для нього люди — це гвинтики. Я вибрав бути для тебе мерзотником, щоб ти і твої батьки були в безпеці. Я бачив, як ти здригалася від моїх жартів, і мені хотілося вирвати собі язик. Але я знав: якщо я підійду і вибачуся — тобі кінець.
Він зробив крок до неї, але не наважився торкнутися.
— Я захищав твій світ, Марин. Єдиним доступним мені способом — брудом власної репутації. Я знав, що ти достатньо горда, щоб ніколи не підійти до мене після таких слів. І це була твоя страховка.
Марина дивилася на нього, і перед очима пропливали картини минулого. Тепер вона розуміла, чому він так наполегливо шукав ту підвіску. Це була його єдина таємна сповідь.
— Ти міг довіритися мені, — прошепотіла вона, відчуваючи, як сльози котяться по щоках.
— Ні, не міг. Ти занадто чесна. Твоє обличчя завжди видає правду. Батько б розкусив нас за хвилину. — Він обережно витер сльозу з її щоки. — Я ненавидів себе щосекунди цих трьох років.
Марина подивилася на Матвія. Увесь цей час вона вважала себе жертвою його характеру, а насправді була центром його таємного всесвіту, за який він боровся на самоті проти власної родини.
— Матвію... — вона вперше назвала його без іронії. — Ти ідіот. Найкращий і найжахливіший ідіот, якого я знаю.
Вона зробила крок вперед і вперше сама обняла його. Матвій заціпенів, а потім міцно притис її до себе, зариваючись носом у її волосся.
— Пробач мені, — прошепотів він. — За все. Тепер я доросліший. І тепер я сам можу захистити нас обох.
За вікном Оля бачила їхні силуети й нарешті посміхнулася. Вона знала: цей ландшафт почуттів нарешті почав вирівнюватися. Але попереду була Італія, де на них чекав Артем і нові виклики Віктора Степановича.