10

Розділ 10. Отрута в раю
Ранок у розпліднику «Strawberry Lane» почався з незвичної тиші. Марина, яка зазвичай прокидалася під акомпанемент власних думок про роботу, сьогодні вперше за довгий час зловила себе на тому, що поглядає на годинник кожні п’ять хвилин. Шість нуль п’ять. Шість п’ятнадцять. Шість тридцять.
Вона вже приготувала каву — ту саму, міцну, як і вчора, — і навіть знайшла чисті рукавички для Матвія. Але білий позашляховик так і не з’явився на горизонті.
— Ну звісно, — пробурмотіла вона, роздратовано виливаючи каву в раковину. — Один вечір побув «героєм» перед батьком, і на цьому запал закінчився. Віцепрезидент повернувся до свого звичного розкладу, де саджанці — це просто цифри у звітах.
Почуття розчарування було напрочуд гострим. Вона відчувала себе дитиною, яку пообіцяли взяти в зоопарк, а натомість залишили вдома прибирати іграшки. Марина вже збиралася йти до теплиць, щоб виплеснути гнів на бур’яни, коли її телефон вибухнув серією повідомлень. Але не від Матвія, а від Олі.
«Марин, ти бачила новини внутрішньої мережі холдингу? У них НП на центральному об'єкті, де ти вчора висаджувала пробну партію. Там жах!»
За хвилину прийшло коротке повідомлення від Матвія: «Пробач, не приїду. У нас катастрофа на об’єкті. Схоже, все, що ми посадили вчора, загинуло. Я розбираюся».
Світ навколо Марини на мить похитнувся. Її рослини? Ті самі елітні кущі, які вона плекала місяцями, загинули за одну ніч? Розчарування миттєво змінилося холодним професійним гнівом. Вона не стала чекати на пояснення. Схопивши ключі від своєї червоної «Мазди», Марина вилетіла з розплідника так, ніби за нею гнався лісовий вогонь.
Центральний офіс холдингу «Агро-Вест» нагадував розтривожений мурашник. Біля парадного входу, де ще вчора зеленіли молоді кущі, тепер стояла група людей у костюмах, охорона та Матвій, який виглядав так, ніби не спав тиждень.
Марина загальмувала прямо перед сходами, вискочила з машини й, ігноруючи охоронця, попрямувала до Матвія.
— Що сталося? — її голос звучав як постріл.
Матвій обернувся. Побачивши її, він немов видихнув, але в очах був справжній розпач.
— Марин, я не знаю... Подивися сама.
Вона опустилася на коліна перед клумбою. Листя, яке ще вчора було пружним і яскравим, тепер стало бурим і слизьким на дотик. Запах... запах був хімічним, солодкувато-нудотним.
— Це не хвороба, Матвію, — Марина різко підвелася, витираючи руки серветкою. — Їх не просто погано полили. Це цілеспрямоване отруєння гербіцидом системної дії. Хтось вилив сюди таку дозу, що тут земля буде мертвою ще місяць.
— Хто міг це зробити? — Матвій стиснув кулаки. — Тут скрізь камери, охорона...
— Охорона, яка, очевидно, «спала», — Марина подивилася на нього впритул. — Матвію, це мої рослини. Моя репутація. Я не дозволю нікому робити з моєї праці «показову страту». Веди мене в серверну. Будемо дивитися записи.
— Марин, юристи вже займаються... — почав був він.
— До біса юристів! — відрізала вона. — Вони шукають порушення протоколу, а я шукаю того, хто знав, куди саме лити отруту.
​Вони пройшли повз здивованих співробітників прямо до кабінету Олега. Той сидів за моніторами, поїдаючи п’яту пачку заспокійливих горішків.
— О, команда месників у зборі! — вигукнув Олег, але голос його був серйозним. — Подивіться на це. Друга година ночі. Людина в формі нашої техслужби. Але подивіться на ходу...
Марина примружилася, вдивляючись у зернисте зображення. Фігура на екрані рухалася занадто впевнено для простого техніка. Вона знала, де стоять датчики поливу.
— Чекай, — Марина вказала на екран. — Збільш татуювання на зап’ясті, коли він тримає каністру.
Олег клацнув мишкою. На екрані проявився нечіткий, але впізнаваний символ — маленька стилізована гортензія.
Матвій і Марина переглянулися. Цей знак вони бачили лише вчора. На куртці Артема.
— Цей італійський махінатор вирішив, що якщо він не отримав контракт, то його не отримає ніхто? — Матвій відчув, як усередині все закипає.
— Або він вирішив підставити мене, щоб твій батько розірвав зі мною угоду, — прошепотіла Марина. — Тільки він не врахував одного: я знаю склад цієї отрути. І я знаю, де він зазвичай купує свої «італійські» препарати.
Вона розвернулася до виходу.
— Ти куди? — вигукнув Матвій, хапаючи піджак.
— Їдемо на склад до Артема. І цього разу, Матвію, я не буду «інтелігентною викладацькою донькою». Я буду власницею розплідника, у якої щойно вбили улюбленців.
Матвій усміхнувся — вперше за цей жахливий ранок.
— Знаєш, я починаю боятися тебе більше, ніж свого батька. І мені це до чортиків подобається.