9

Розділ 9.Екзамен на зрілість
Атмосфера в зоні відпочинку садового центру стала настільки густою, що її можна було різати секатором. Віктор Степанович, не відчуваючи небезпеки, продовжував викладати на стіл делікатеси, ігноруючи крижаний погляд Петра Григоровича.
— Тату, досить! Ти робиш тільки гірше! — Матвій намагався перехопити руку батька, яка вже тягнулася до пляшки.
— Що гірше? Я презентую сторону нареченого! — Віктор Степанович обернувся до Петра Григоровича. — Ви не дивіться, що Матвій такий смиканий. Він вчора в багнюці так впевнено працював, що я навіть відео зняв! На пам'ять нащадкам, так би мовити. Подивіться, як він перед вашою Мариною ледь не на колінах стояв!
Марина закрила очі, відчуваючи, як пульсує кров у скронях.
— Вікторе Степановичу... ви знімали відео, як я працюю, і зробили з цього шоу? — її голос здригнувся від образи.
Петро Григорович повільно підвівся, поправляючи окуляри. У його погляді, яким він зазвичай втихомирював найбільш розкутих студентів, зараз читалося щире розчарування.
— Знаєте, пане Вікторе... У нас у родині цінують приватність і повагу. А те, що ви описуєте, більше схоже на фарс. Матвію Вікторовичу, я чув про ваші успіхи в бізнесі, але, здається, ваші методи спілкування залишилися на рівні підліткових комплексів. Маринко, я думаю, нам час іти. Кава була чудовою, але компанія — дещо... виснажливою.
— Тату, почекай, — Марина намагалася втримати батька, але той уже впевнено вів Світлану Іванівну до виходу.
Матвій стояв як укопаний, дивлячись, як сім’я Марини йде геть, а вона сама повертається до нього з таким виразом обличчя, що йому захотілося просто зникнути.
— Геть, — лише одне слово, сказане пошепки, подіяло на Віктора Степановича краще за будь-який крик. Старий аграрій нарешті зрозумів, що перегнув палицю, і, бурмочучи щось про «неінтелігентний прийом», швидко попрямував до машини.
— Марин... — почав був Матвій, але вона просто розвернулася і пішла в глибину теплиць, де серед папороті не було чути ні машин, ні вибачень.
Вечір опустився на «Strawberry Lane» разом із прохолодою. Марина сиділа в офісі, намагаючись зосередитися на графіку поливу, але перед очима все стояв розчарований погляд батька. Раптом у двері тихо постукали.
Вона очікувала побачити Олю або охоронця, але на порозі стояв Матвій. Без машини, без батька, у простій темній сорочці. У руках він тримав не величезний кошик, а стару, дещо потерту книгу.
— Марина, я до тебе на хвилину, — швидко сказав він, помітивши, як вона набрала повітря, щоб виставити його. — Я... я дізнався, де живе твій батько.Був у нього пів години тому.
Марина впустила ручку.
— Ти що зробив? Ти знову пішов його доводити до сказу?
— Ні. Я пішов вибачатися. Один. Без «важкої артилерії». — Матвій пройшов у кімнату і поклав книгу на стіл. — Я знайшов це в букініста. Це прижиттєве видання праць з ботаніки, про яке твій батько згадував у своїй статті десять років тому. Я прочитав її, поки чекав під його під'їздом.
Марина подивилася на книгу, потім на Матвія. Його вигляд був втомленим, але вперше за довгий час — справжнім.
— І що він сказав?
— Спочатку хотів викликати поліцію, — Матвій криво посміхнувся. — Але потім ми розговорилися. Про університет, про те, яким я був самовпевненим бовдуром, і про те, що я насправді відчуваю до тебе. Він виявився дуже... проникливим. Сказав, що якщо я ще раз допущу свого батька до твоїх особистих кордонів, він особисто анулює мій диплом.
— Він так сказав? — Марина ледь помітно посміхнулася. — Це в його стилі.
— Марин, я справді все зіпсував. І в університеті, і сьогодні. Але я не хочу, щоб ти думала, ніби я — це просто копія свого батька з великим гаманцем. Я прийшов сказати, що контракт залишається в силі на твоїх умовах. Навіть якщо ти більше не захочеш мене бачити поза офісом.
Він розвернувся, щоб піти, але Марина зупинила його:
— Матвію...
Він озирнувся.
— Батько сказав, що ти — «неотесаний камінь, який потребує довгого шліфування». — Вона підійшла ближче. — Це був комплімент, якщо що. У його системі координат це означає, що в тобі є потенціал.
— А в твоїй системі координат? — тихо запитав він.
Марина взяла книгу, провела пальцями по старій обкладинці й подивилася йому в очі.
— Моя система координат зараз дуже збита. Але... дякую за книгу. І за те, що пішов до нього сам. Це було... по-чоловічому.
Матвій відчув, як величезний камінь упав з його плечей.
— То... кава завтра о шостій ранку скасовується? Чи мені готувати нову пару кросівок для багнюки?
— Готуй, — відрізала Марина, повертаючи собі звичну строгість. — Тільки цього разу працювати будеш за двох. За себе і за свого «дипломата»-батька.