6

Розділ 6. Скарби в багнюці та корпоративний кінозал
​Битва лопат тривала вже сорок хвилин. Артем працював технічно й елегантно, а Матвій вкладав у кожен рух усю свою злість на самого себе за минулі роки. Віктор Степанович, зручно вмостившись на перевернутому ящику, з азартом режисера знімав усе на свій iPhone.
— Оце кадр! — примовляв старий. — Матвію, зроби обличчя простіше! Артеме, повернись лівим профілем!
Раптом лопата Матвія глухо дзинькнула об щось металеве. Він зупинився і занурив пальці в пухку землю, витягуючи невеликий, почорнілий від часу срібний ланцюжок із кулоном у формі маленької полунички. Марина, побачивши прикрасу, зблідла.
 

Університет, три роки тому. 

Марина знайшла анонімну валентинку в своїй сумці з цією підвіскою. Вона нікому не показувала її в аудиторіях, боячись обговорень, і одягала лише ввечері. Її подруга Оля, розглядаючи камінчик, тоді прошепотіла: «Марин, а раптом це від Матвія? Ти бачила, як він на тебе дивиться, коли думає, що ніхто не бачить?». Марина тоді лише посміхнулася. Але наступного дня Матвій при всій групі висміяв її фігуру, порадивши «купувати одяг у відділі для чохлів на авто». Того ж вечора, працюючи на своєму експериментальному полі, Марина в сльозах зняла підвіску. Вона хотіла її сховати, але ланцюжок з підвіскою просто вислизнув із рук у свіжоскопану землю. Вона довго шукала її в сутінках, але поле надійно сховало її біль. До сьогодні.
Матвій мовчки протирав метал краєм своєї брудної сорочки.
— То це був ти... — прошепотіла Марина, підходячи ближче. — Оля вгадала, а я не повірила. Бо як людина, яка дарує таку ніжність, може бути такою сволотою?
Матвій підвівся, тримаючи підвіску на долоні.
— Я був ідіотом, який боявся власного серця, Марин. Я бачив, як ти її шукала тоді в полі. Я стояв за деревами й хотів вийти, допомогти... але просто розвернувся і пішов. Це мій найбільший сором.
Артем зрозумів, що жодні гортензії з П’ємонту не переб’ють цей момент. Навіть Віктор Степанович замовк і опустив телефон, але запис так і не вимкнув.
Того ж дня, офіс «Агро-Вест».
В актовій залі компанії панувала незвична тиша. На великому екрані, де зазвичай крутилися графіки врожайності, зараз транслювалося відео «Битва за Полуницю».
Олег, найкращий друг Матвія і за сумісництвом головний юрист холдингу, сповз із крісла від сміху. Поруч сиділа вся юридична служба, яка зазвичай мала вираз обличчя «вирок оскарженню не підлягає», але зараз вони ледь не плакали від реготу.
— Боже мій! — вигукнув Олег, вказуючи на екран. — Подивіться на нашого віцепрезидента! Він у багнюці, з червоним носом, тримає якийсь ланцюжок і виглядає так, ніби щойно відкрив закон всесвітнього тяжіння! Вікторе Степановичу, це ж готовий рекламний ролик: «Наші кадри готові рити землю заради результату»!
— Я вже готую додаткову угоду до контракту, — серйозно додав один із юристів, поправляючи окуляри. — Пункт 7.1: «Суб'єкт Матвій зобов'язується не проявляти ознак бовдурства щонайменше до моменту підписання шлюбного контракту».
У цей момент двері зали відчинилися, і ввійшов Матвій. Побачивши себе на весь екран у момент щирого каяття, він завмер.
— Тату! Олеже! Ви що, трансляцію на весь холдинг влаштували? — вигукнув він, червоніючи.
— Ні, тільки для топменеджменту, — заспокоїв його Віктор Степанович. — Але Олег каже, що це відео — найкращий спосіб схилити до себе споживача чи виграти суд,адже перевіряємо якість посівного матеріалу своїми руками.
— Матвію, — Олег підійшов до друга, витираючи сльози сміху. — Як твій юрист, я раджу: або ти зараз їдеш до неї з цією підвіскою, або я викладаю це в загальний чат компанії. Повір, ти не хочеш, щоб відділ бухгалтерії бачив, як ти плакав над кущем полуниці.
Матвій подивився на екран, де він тримав маленьку полуничку... і раптом розсміявся.— Скидай відео мені на пошту. Я покажу його нашим дітям, щоб вони знали, як їхній батько професійно вмів ганьбитися.