5

​Розділ 5. Сюрприз із секатором у руках
Робота в розпліднику була в самому розпалі. Матвій, уже змирившись із долею та брудними руками, намагався висадити останній кущ, постійно кидаючи погляди на Марину. Вона ж, відчуваючи його увагу, лише загадково посміхалася.
Але тишу ранку раптом розірвав звук потужного байка. До воріт підкотив стильний чорний мотоцикл, і з нього знявши шолом, зістрибнув високий, засмаглий хлопець з ідеальною посмішкою.
— Маринко! Я бачу, ти вже знайшла собі нового безкоштовного наймита? — весело вигукнув він, впевнено крокуючи через грядки.
​Марина миттєво змінилася в обличчі — її очі засяяли, і вона, відкинувши лопату, побігла назустріч прибульцю.
— Артеме! Ти ж мав повернутися з виставки в Італії тільки наступного тижня!
Артем легко підхопив її за талію і злегка покружляв, ігноруючи її брудний одяг.
— Не зміг витримати без твоєї полуниці ні дня більше. Привіз тобі ті кущі блакитних гортензій, про які ти мріяла.Марина глянула йому за спину і побачила що припаркувався фургончик.
Матвій, який усе ще сидів на колінах у багнюці, відчув, як усередині все закипає. Це була не просто «перчинка», це був справжній перець чилі. Він підвівся, намагаючись повернути собі гідність, хоча виглядав зараз як людина, що щойно програла бій із кротом.
— А це хто? — холодно запитав Матвій, підходячи до пари. — Твій спеціаліст із постачання італійських казок?
— Ой, вибачте, — Марина ледь стримувала сміх, дивлячись на замурзане і зле обличчя Матвія. — Артеме, це Матвій, мій... старий знайомий з університету. Він зараз проходить тут курс «реабілітації від мажорства». А це Артем — мій головний конкурент, найкращий ландшафтний дизайнер міста і за сумісництвом... той, хто знає про мої рослини все.
Артем простягнув руку Матвію, блиснувши дорогим годинником.
— Приємно. Бачу, Марина тебе не шкодує. Цікава техніка посадки... Дуже «аматорська».
Матвій стиснув зуби так, що почувся хрускіт.
— Ми тут займаємося серйозним контрактом, Артеме. А ти, здається, помилився адресою. Виставка закінчилася.
— Контракт? — Артем підняв брову і подивився на Марину. — Сонце, ти ж казала, що «Агро-Вест» — це купа нудних бюрократів, з якими ти ніколи не будеш працювати. Що змінилося? Невже цей хлопець у брудних шортах запропонував щось цікавіше за мій проєкт у П'ємонті?
Марина опинилася між двома вогнями. Матвій дивився на неї з викликом і ревністю, а Артем — з впевненою ніжністю переможця.
— Артеме, — Марина зробила крок назад, повертаючи собі діловий тон. — Матвій — віцепрезидент холдингу. Ми обговорюємо робочі моменти.
— Робочі моменти о шостій ранку в багнюці? — Матвій зробив крок до Артема. — Знаєш, італійцю, іди-но ти прогрій свій байк і чухай звідси. У нас тут елітні сорти, вони не люблять запаху вихлопних газів і дешевих підкатів.
— Дешевих? — Артем засміявся. — Маринко, твій «знайомий» такий само колючий, як той кактус, що ти мені дарувала. Може, мені залишитися і показати йому, як працюють професіонали?
Марина бачила, як руки Матвія стиснулися в кулаки. Вона зрозуміла: ще хвилина — і її розплідник перетвориться на ринг.
— Досить! — крикнула вона. — Артеме, кава на столі, почекай мене в офісі. Матвію, ти не закінчив роботу. Якщо хочеш контракт — працюй. Якщо хочеш з’ясовувати стосунки — ворота там.
Вона вказала на вихід. Матвій подивився на неї, потім на задоволеного Артема, який вальяжно пішов до будинку, і раптом видав:
— Окей. Я дороблю. Але знай, Маринко: я не піду звідси, поки цей мотоцикліст не зникне за горизонтом. І контракт — це тільки початок. Ти сама сказала: полуниця з кислинкою. Тож готуйся до справжнього пекучого десерту.
Тиша ранкового розплідника розлетілася на друзки. Поки Матвій намагався витиснути з себе залишки самовладання, а Артем переможно виблискував своєю італійською засмагою, Марина відчувала, як її бізнес-простір перетворюється на арену для гладіаторських боїв.
— То як, «віцепрезиденте», — Артем знову окинув Матвія зневажливим поглядом, — допоможеш мені занести ящики з гортензіями? Тобі все одно втрачати нічого, ти вже й так схожий на частину ландшафту.
Матвій уже відкрив рота, щоб видати таку тираду, від якої б зав’яли всі саджанці в радіусі кілометра, але раптом із-за густих кущів високої лохини почулося гучне та іронічне:
— А що це за італійський макаронник тут роз’їздився на моєму майбутньому об’єкті?
Всі троє завмерли. З кущів, обтрушуючи листя з дорогого піджака, вийшов Віктор Степанович. У руках він тримав невеликий секатор (бог знає, де він його взяв) і виглядав максимально задоволеним життям.
— Тату? — Матвій витріщився на батька. — Ти що, весь цей час сидів у лохині?
— Не сидів, а проводив аудит природних ресурсів! — відрізав Віктор Степанович, підходячи до групи. — І бачу, що ресурси тут дуже цікаві. Особливо оцей, на двох колесах.
Він підійшов до Артема, поміряв його поглядом з ніг до голови й обернувся до Марини:
— Маринко, це що, той самий архітектор, про якого кажуть, що він малює гарно, але лопати в руках ні разу не тримав? Дивись, який він чистенький, аж очі ріже. Не те що мій... — він зиркнув на замурзаного Матвія. — Мій хоч на людину праці став схожий. Грязюка йому личить, мужність підкреслює.
Артем дещо розгубився під натиском старого аграрія.
— Вікторе Степановичу, я — Артем, ми працювали над проєктом вашого гольф-клубу...
— Проєкт був нудний, як лекція з бухгалтерського обліку, — махнув рукою батько Матвія. — Слухай, Артеме, чи як тебе там. Ти тут зайвий. Ми з Мариною зараз вирішуємо стратегічне питання: як зробити так, щоб мій син нарешті перестав бути бовдуром. А ти своїм блискучим шоломом тільки збиваєш його з налаштування.
Матвій, хоч і був присоромлений батьком, відчув неабияку підтримку.
— Чув? — Матвій підбадьорився і зробив крок до Артема. — Стратегічне питання. Їдь собі в П'ємонт, поки ми тут займаємося справжньою справою.
— А ти, Матвію, не підгавкуй! — Віктор Степанович різко розвернувся до сина. — Подивися на себе! Дівчина працює, як бджілка, а ти стоїш і сперечаєшся з байкером. Ти подивися на Артема — він хоч і макаронник, але дивись, як впевнено тримається. А ти? Весь у багнюці, а гонору — як у міністра. Якщо Марина зараз обере його, я її зрозумію. У нього хоча б мотоцикл гарний, а у тебе — тільки борги перед моїм терпінням.
Марина закрила обличчя руками, ледь стримуючи сміх.
— Вікторе Степановичу, ви робите тільки гірше!
— Я роблю краще, доню! — старий підійшов до неї й по-батьківськи обняв за плечі, ігноруючи ревниві погляди обох молодиків. — Конкуренція — це двигун прогресу. Матвію, якщо ти зараз не доведеш, що ти кращий за цього італійського красеня, то я особисто випишу Артему чек на озеленення будинку.
Матвій відчув, як усередині все спалахнуло. Це вже була не просто ревність, це був виклик його чоловічому его і професіоналізму.
— Знаєте що? — вигукнув Матвій, хапаючи лопату. — Артеме, ставай поруч. Маринко, давай нам найважчу ділянку. Хто за годину висадить більше і якісніше — той і супроводжує тебе сьогодні на вечерю.
Артем прийняв виклик, скидаючи свою стильну куртку:
— По руках. Тільки готуйся до того, що ввечері ти будеш мити свою машину, а не пити вино з Мариною.
Віктор Степанович дістав телефон:
— О! Оце я розумію — шоу! Марино, неси каву, я буду судити. Хто зламає корінь — дискваліфікація. Хто поскаржиться на поперек — буде віджиматись!
Марина дивилася на двох дорослих чоловіків, які з шаленою швидкістю почали копати землю, і на Віктора Степановича, який коментував кожен їхній рух, наче це був фінал чемпіонату світу.
— Знаєте, Вікторе Степановичу, — прошепотіла вона, підійшовши до батька Матвія. — Ви — справжня перчинка в цій історії.
— Я не перчинка, Маринко, — старий хитро підмигнув. — Я — добриво. Без мене ці квіти ніколи б не розцвіли. Дивись, як Матвій старається. Він за ці три роки жодного разу так не пітнів над фінансовими звітами, як зараз над твоїми кущами. Оце і є справжня любов... ну, або дуже велике бажання не програти мотоциклісту.