4

Розділ 4. Від кабінетних інтриг до полуничних барикад
Кабінет Віктора Степановича нагадував музей успіху: масивні дубові меблі, запах дорогого тютюну та панорама міста, що розстилалася під ногами. Марина почувалася тут напрочуд спокійно, поки господар не відклав креслення вбік і не подивився на неї з хитрою усмішкою старого лиса.
— Знаєте, Марино, — він відкинувся у кріслі, — я бачу, як мій син на вас дивиться. Він думає, що ховає це за своїми недолугими жартами, але я знаю Матвія. Він так поводиться лише тоді, коли йому хтось справді небайдужий, а він боїться це визнати.
Марина ледь не поперхнулася мінеральною водою, яку їй запропонував секретар.
— Вікторе Степановичу, боюся, ви помиляєтеся. В університеті він називав мене «ходячим добривом» і «біологічною помилкою». Навряд чи це ознака палких почуттів. Швидше ознака того, що йому потрібен хороший психолог. Або репетитор з етики.
— О, це ви просто не знаєте чоловіків нашого роду! — старий аграрій щиро засміявся, від чого затремтіли кришталеві келихи в шафі. — Ми, як ті кактуси: зовні колючі, а всередині... ну, теж не цукор, але воду тримаємо міцно. Матвій — бовдур, це факт. Але він надійний. Просто йому потрібна жінка, яка зможе прищепити йому трохи здорового глузду. Як яблуні-дичці прищеплюють благородний сорт. Розумієте, про що я?
— Натяк зрозумілий, — посміхнулася Марина, прищуривши очі. — Але я займаюся рослинами, а не перевихованням віцепрезидентів з роздутим его.
— А ви спробуйте! — Віктор Степанович підморгнув. — Якщо витримаєте його хоча б один день на своїх грядках, я підпишу з вами контракт на озеленення всіх наших об'єктів. А це, Марино, мільйонні обороти. Ну що, по руках?
Марина вийшла з кабінету зі змішаними почуттями. Біля дверей на неї чекав Матвій, який нервово клацав дорогою ручкою, намагаючись вдавати, що йому абсолютно байдуже, про що вони там говорили.
— Ну що? Батько вже запропонував тобі частку в компанії чи просто переписав на тебе свій улюблений комбайн? — пирхнув він.
— Гірше, Матвію, — Марина одягла окуляри, приховуючи переможний блиск в очах. — Він запропонував мені посаду твого «головного садівника». Тож готуйся: завтра о шостій ранку чекаю тебе в розпліднику. І не забудь сонцезахисний крем — не хочу, щоб твій «презентабельний» ніс згорів на моєму сонці. Якщо запізнишся хоча б на хвилину — контракт анулюється, а ти будеш пояснювати батькові, чому ми втратили такого фахівця.
​Наступного ранку над розплідником «Strawberry Lane» стояв густий, молочний туман. Повітря було вологим і солодким. Марина, у старих джинсах та робочій сорочці, якраз розкладала лопати, коли рівно о 06:00 почула знайомий гуркіт двигуна.
З білого позашляховика вийшов Матвій. Він виглядав так, ніби зібрався на зйомку реклами «Люксовий фермер на відпочинку»: білосніжні кросівки (яким залишилося жити в цьому болоті рівно три хвилини), стильні шорти та брендова сорочка-поло. У руках він тримав два стаканчики кави та паперовий пакунок, що спокусливо пахнув маслом.
— Ти серйозно приїхав у білому? — Марина не втрималася від сміху, спираючись на держак лопати. — Матвію, ми будемо пересаджувати кущі в відкритий ґрунт, а не грати в гольф на лазуровому узбережжі.
​— Я просто хотів померти красиво, — Матвій простягнув їй каву, оглядаючи фронт робіт з виразом легкого жаху. — Тримай. Тут подвійне еспресо. Судячи з твого погляду, ти вже пригледіла місце під тією старою яблунею, де мене прикопаєш.
— Кава — це хороший хабар, але він не врятує твої кросівки, — вона зробила ковток, відчуваючи, як бадьорість розливається по тілу. — А тепер бери рукавички й ставай до тієї борозни. Бачиш оці кущі? Їх треба обережно викопати, не пошкодивши коріння. Уяви, що це твої тендітні акції — один хибний рух, і ти банкрут.
Через годину Матвій уже не нагадував модель з обкладинки. Його білі кросівки стали кольору «мокра глина», на щоці розмазалася земля, а сорочка прилипла до спини.
— Слухай, — важко дихаючи та витираючи піт брудною рукою, — тепер я розумію, чому ти в університеті була такою колючою. Після такої ранкової «йоги» хочеться не вчитися, а просто кинути в когось лопатою. Бажано в одного самовпевненого мажора.
— Ти сам винен, — Марина спритно поралася з рослинами, навіть не збивши дихання. — Замість того, щоб вчити ботаніку, ти стояв за моєю спиною і робив ставки з друзями, чи зможу я підняти три відра води.
— Я не робив ставки! — заперечив Матвій, намагаючись витягти особливо впертий кущ, який явно не хотів змінювати місце проживання. — Я... я проводив візуальний аналіз навантаження на хребет! І взагалі, знаєш, що я зрозумів за цю годину в багнюці?
​— Що тобі терміново потрібен душ і нова репутація? — підколола вона.
— Ні. Що ти в цій робочій формі, з цією землею на носі, виглядаєш у тисячу разів краще, ніж усі ті панянки, яких мій батько намагався підсунути мені на вечерях. Це якийсь садовий гіпноз. Я стою тут по лікті в гною, мені в кросівку заліз черв'як, якого я вже називаю на «ви», і я не можу відірвати від тебе очей.
Марина застигла, тримаючи в руках корінець. Сонце почало пробиватися крізь туман, підсвічуючи її обличчя. Повітря між ними знову наелектризувалося, як перед грозою. Матвій зробив крок до неї, ігноруючи чавкання болота під ногами.
— Марин, — його голос став низьким і зовсім не іронічним. — Батько вчора сказав, що на таких, як ти, треба одружуватися. І знаєш... це був перший раз у моєму житті, коли я захотів з ним не посперечатися, а просто потиснути йому руку.
— Ого, — Марина намагалася втримати маску байдужості, хоча серце вибивало чечітку. — Невже великий і могутній Матвій здався без бою? А як же твої коронні насмішки про «полуницю на колесах»?
— Полуниця... — він підійшов зовсім близько, відчуваючи аромат її волосся та свіжої землі. — Полуниця найсолодша тоді, коли вона з кислинкою. Якраз як ти. Я три роки був ідіотом, бо не міг зізнатися, що знущався з тебе тільки тому, що не знав, як підійти до дівчини, яка розумніша за весь наш факультет разом взятий.
Він повільно нахилився до її губ, і в цей момент Марина, відчуваючи, що ще секунда — і вона розтане, швидко ткнула його брудною рукавичкою прямо в кінчик носа.
— Ей! — вигукнув він, відсахнувшись і кліпаючи очима.
— Це за «товсту» на другому курсі! Рахунок зрівняно, — розсміялася вона, відчуваючи неймовірну легкість. — Робота ще не закінчена, Матвію. Хочеш цілуватися — спочатку дороби ту борозну. Бізнес понад усе, пам'ятаєш?
Матвій витер носа, залишаючи на обличчі ще більше темних смуг, і раптом розсміявся — щиро, голосно, так, як ніколи не сміявся в офісі.
— Ти нестерпна! Але я приймаю виклик. Тільки пообіцяй, що круасани ми з’їмо вже десь, де немає черв’яків і лопат. Наприклад, на твоїй червоній Мазді.
— Подивимося на твою поведінку, «аграрію»! — Марина кинула в нього грудкою землі, і в розпліднику почалася справжня кумедна перепалка, за якою з-за паркану, задоволено посміхаючись, спостерігав Віктор Степанович, який «випадково» вирішив заїхати перевірити сина.