3

​Розділ 3. Червона Mazda та батьківський вердикт
Наступного ранку скляний фасад «Агро-Весту» віддзеркалив стрімкий рух: до головного входу підлетіла яскраво-червона Mazda. Вона виглядала настільки блискучою і соковитою, що здавалася чужорідним елементом серед сірого бетону та суворих бізнес-седанів. За кермом, у великих окулярах, сиділа Марина. Щойно вона заглушила двигун, за нею важко припаркувалася величезна вантажівка, вщерть забита зеленню.
Матвій уже чекав на ганку. Побачивши авто, він схрестив руки на грудях і, щойно Марина вийшла, видав свою чергову порцію «вітамінних» жартів.
​— Ого, Маринко! — він театрально примружився. — Ти купила машину в колір свого товару чи просто вирішила, що пересувна полуниця на колесах — це найкращий маркетинг? Дивись, щоб перехожі не почали шукати на капоті цінник за кілограм. Тобі тільки зеленого хвостика на дах не вистачає для повної автентичності.
Марина, поправляючи червону сукню в білий горошок (яка дивовижно пасувала до авто), лише іронічно посміхнулася, готуючись відповісти щось про його «костюм кольору офісної депресії», але не встигла.
— Матвію, ти знову за старе? — пролунав густий, владний голос за його спиною.
З масивних дверей вийшов Віктор Степанович — засновник холдингу, чоловік з міцною статурою та поглядом людини, яка бачить людей наскрізь. Матвій миттєво вирівняв спину, а його зухвала посмішка дещо зів’яла.
— Тату, я просто... ми з Мариною знайомі ще з університету, я просто жартую про її авто, — почав виправдовуватися Матвій.
​Віктор Степанович ігнорував сина. Він підійшов до Марини, уважно оглядаючи її, а потім і машину, і вантажівку з ідеальними рослинами.
— Марина, я так розумію? — він простягнув руку, і Марина впевнено її потисла. — Бачив ваші проєкти. Сміливо. Професійно. І Mazda ваша мені подобається — у неї є характер, на відміну від цих однотипних лімузинів, на яких наполягає мій син.
— Дякую, Вікторе Степановичу, — спокійно відповіла вона. — Я вважаю, що життя занадто коротке для нудних кольорів і нудних людей.
Батько Матвія щиро засміявся, а потім обернувся до сина. Його обличчя стало серйозним.
— Ти чув, Матвію? "Для нудних людей". А ти стоїш тут і кепкуєш, замість того щоб допомогти леді з документами чи запропонувати каву. Поки ти шукаєш у неї "хвостики від полуниці", я бачу жінку, яка побудувала бізнес з нуля і знає ціну кожному кореню.
Він знову подивився на Марину і, на подив Матвія, додав:
— Знаєш, синку, я все чекаю, коли ти приведеш додому когось вартого уваги. А ти все перебираєш порожніми ляльками. Ось на таких дівчатах, як Марина, треба одружуватися! У неї вогонь в очах і земля під ногами міцна. А ти... "полуниця". Тьху. Соромно слухати.
​Матвій на мить втратив дар мови. Він переводив погляд з тріумфуючої Марини на суворого батька. Ситуація перевернулася з ніг на голову: тепер уже він виглядав незграбним підлітком.
— Тату, ми взагалі-то тут про ландшафтний дизайн... — пробурмотів він.
— Дизайн почекає, — відрізав Віктор Степанович. — Марино, запрошую вас до свого кабінету. Хочу особисто обговорити ще один проєкт — мій заміський будинок. А ти, Матвію, простеж, щоб жоден листочок з цієї вантажівки не впав на асфальт. Працюй, "жартівнику".
Коли батько пішов, запала тиша. Марина повільно зняла окуляри й подивилася на Матвія, який стояв червоний, як її Mazda.
​— То що ти там казав про ціну за кілограм, Матвійчику? — промурликала вона. — Здається, твій тато щойно оцінив мене набагато вище, ніж ти міг собі уявити.
Матвій важко видихнув, провів рукою по волоссю і нарешті посміхнувся — цього разу без жодної шпильки, з якоюсь дивною, майже покірною ніжністю.
— Здається, я щойно програв з розгромним рахунком. Добренько, "фермерша", іди до шефа. Але кава з круасанами все ще в силі. І... знаєш, він правий. Тобі справді неймовірно личить цей колір.