Розділ шостий

— Твої сумка з телефоном у коробці із загубленими речима. І не дивись так здивовано, я не знаю, в чому причина.

«І все ж причина має бути, — задумалася Сінді, зосереджено морщачи лоба, — Дрейк так швидко здався?»

Після обіду вони ніби ні в чому не бувало проходили повз адміністрацію. Ось коробка із загубленими речима, ось сумочка Сінді зверху на інших речах і — Дрейк. Чатує? Ач хитрий. Але Сінді теж вміла махлювати.

...Лисичка не з'явилася ані в першій половині дня, ані в обід, коли була найбільша перерва. Дрейк кидав часті погляди на годинник і кусав губи: Алекс, здавалося, таки мав рацію, і план був програшним. У будь-якому разі, навіть якби хтось і забрав сумочку із речима, великий був шанс, що це буде не справжня власниця. Ще більший шанс був, що Лисичка, яка так старанно ховалася від нього, говоритиме неохоче.

А потім в полі зору Дрейка з'явилася Сью, яка наближалася стрімко до нього, і за її потемнілим обличчям можна було здогадатися, що вона не в гуморі — скоріш за все саме через нього.

— Ти усе ще чекаєш? — накинулася подруга без різних вступів так, що Дрейк аж зробив крок назад. — Чим ти взагалі займаєшся, га?

— Сью, ну ти чого?

— Знову те саме, ти цілий день тільки і одним займаєшся — шукаєш якусь тінь того, хто абсолютно не вартий твоєї уваги!

— Ти ж знаєш, це лише допитливість.

— Ти часто забуваєш про своїх друзів через допитливість? — скипіла вона, стискаючи кулаки. Здавалося, сьогодні був саме той день, коли Сьюзан не могла заспокоїтися навіть під дією мирних вмовлянь. — Втім, мене це не стосується, якщо щось станеться, потім не шукай мене і не проси допомоги, адже в тебе буде чудова подруга, яку ти так старанно шукаєш, забувши про старих друзів.

Не встиг Дрейк і слова сказати, а вона розвернулася, змахнувши волоссям, і швидко пішла геть, а за нею вервечкою потяглася її група підтримки, марно намагалися дівчата скопіювати її модельну ходу. Коли ж хлопець очуняв від початкового шоку і напровсяк випадок поглянув на коробку із загубленими речима, горезвісної сумочки вже не було. План провалився.

— Просити про допомогу пані Штукатурку було непоганою ідеєю, — знехотя визнала Руд. Вони вийшли зі школи і помітили, що почався дрібний дощ. Уроки закінчилися, а разом із тим було покінчено із останньою задачею: вони змогли забрати речі, не привернувши уваги Дрейка. — Втім, маєш бути готова, що вона вимагатиме в тебе потім повернути їй боржок.

— Це проблеми майбутніх нас, — розслаблено усміхнулася Сінді. — В тебе є парасолька?

— Була б вона в мене, я б вже пішла.

— Неправда, ти все одно маєш почекати сьогодні на Алекса.

— Ти підслуховувала!

Сінді розсміялася. Що б не трапилося в минулому, зараз вона була у гарному гуморі, оскільки увесь хаос сьогодні мав закінчитися. Вона почувалася так, ніби вдало пройшла квест, в якому треба було не попастися на очі злому поліцейському. І навіть якщо Дрейк не був злим — і поліцейським теж, — ця гра в хованки здавалася веселою, зважаючи на те, що вона виграла, ходячи перед носом у мисливця.

Дощ здавався таким маленьким, а погода була такою теплою, що вони пішли зі школи так без парасольок чи плащів, і волосся вже скоро стало вологим. Сінді випадково ступила в калюжу першою, забризкавши ноги Руд, потім та зробила те саме, і вже скоро ця невинна дія переросла у справжню війну. Здійнявся вереск, регіт, в них обох були мокрими ноги і взуття, але, як казала Сінді, це були проблеми їхніх майбутніх версій себе. Вони так захопилися морським боєм, що зовсім не помітили, як хтось наблизився, а тоді Алекс, взявшись невідомо звідки, притягнув до себе за руку Руд поговорити «по душах». Не встигла Сінді виразити простест, хтось вхопив її за зап'ясток:

— Знайшов, — видихнули на вухо.

Сінді здивована обернулася. І зіткнулася обличчям до обличчя із Дрейком. Він дивився так пильно, чітко у вічі, і стало ясно — її викрили. Хлопець знав, з якою ціллю ловив її.

— А ти когось шукав?

— Хитра лисичка. Так і є. Я шукав тебе і, думаю, ти це знала. Однозначно знала, бачила б ти зараз свої очі. Тобі було весело?

— Трохи. Чому ти впізнав мене лише тепер? 

Вони дивилися один одному у вічі декілька секунд, які розтяглися непомірно довго. Дрейк усміхнувся отією своєю усмішкою із ямочкою на щоці і заправив їй за вухо мокре пасмо волосся.

— Як я міг не впізнати сміх, яким був зачарований? — Очі Дрейка сміялися. — Ми ще не познайомилися як слід.

Сінді опустила погляд їхні руки, тоді перехопила його долоню і потисла, ледве стримуючи усмішку:

— Сінді, твоя лисиця.

Йшов дощ, вони обидвоє вже були мокрими, але чомусь Дрейк запропонував:

— Потанцюєш зі мною зараз?

І Сінді, дивлячись йому в очі, не могла відмовити. І нехай усі дивляться. Це не те, про що потім шкодують.