Глава 31

Скайлер

Життя — відстій. Моє життя — подвійний відстій. Іншим людям хоча б сумувати не забороняється, а я такої розкоші не маю. Як би мені не було погано, я змушений вдавати, наче все гаразд. Всім начхати на мої справжні почуття, фанати хочуть бачити мене в образі. Хочуть, щоб я сміявся, робив шоу, грав свою роль та виправдовував їхнє захоплення. Але чому ніхто ніколи не цікавиться чого хочу я? 

А я хочу здохнути.

Чорт забирай, ніколи не думав, що це трапиться зі мною. Я завжди вважав, що кохання — вигадка та самонавіювання. Я точно ніколи не закохаюся, не втрачу голову через якусь там дівчину, і вже точно не стану мріяти про майбутнє з нею. Я вважав себе самодостатнім чоловіком, який не потребує другої половинки… Але зараз, без цієї половинки, я почуваюся неповноцінним. 

Ми з Чупі поділили територію. Я забарикадувався на другому поверсі, а йому залишив перший. Навіть не хочу бачити, у що він перетворив мій будинок. Востаннє, коли я спускався по їжу, цей монстр розбирав на атоми крісло-мішок. 

Вже ніч. Було б непогано лягти спати, але я і так пів дня провалявся у ліжку в стані напівкоми. Найближчі кілька годин сну можна не чекати. Я змушую себе вибратися зі свого гнізда у студії звукозапису. Треба щось поїсти. Насилу переставляючи ноги, шаркаю коридором. 

Аж раптом чую дивний звук. Якийсь скрегіт, немов щось вдарилося у вікно. Спершу мені подумалося, що це чергова витівка Чупі. Але потім ще один такий звук та його гавкіт. Завмираю. А що як у наш дім хтось намагається вдертися? Тільки цього не вистачало!

Моя стіна байдужості до всього навколо дає тріщину. Не те щоб я був боягузом, але можливість зіштовхнутися з бандитами змушує увімкнути інстинкт самозбереження. Звуки злому повторюються. Гавкіт Чупі стає все голоснішим. Треба діяти… Я забігаю у спортзал, хапаю бейсбольну биту. Тримаючи її напоготові, спускаюся сходами. 

Господи, хоч би це було помилкою. Хоч би моя фортеця й надалі залишалася неприступною. Зрештою, це єдине місце, де я почуваюся у безпеці!

Звуки лунають з кухні. Я міцніше стискаю биту. Тримаючись попід стіною, поволі рухаюся вперед. Серце завмирає. Ще крок, і я опинюся сам на сам з небезпекою. Повільно визираю з-за колони. Готуюся завдати перший удар. 

Картина, яка відкривається моїм очам ще більш приголомшлива, аніж бандити та грабіжники. Навіть не знаю, яку емоцію зараз юзати: одночасно хочеться і сміятися, і плакати, і кричати. 

З підвіконня на кухні звисає Мія. Так, саме звисає. Здається, вона намагалася пролізти крізь прочинене вікно, але трохи не розрахувала з габаритами й застрягла по пояс. Вона пихтить, совгається, ледь не молиться на віконну раму, аби та чудом розширилася. Біля неї танцює радісну ламбаду Чупі. Очевидно він щасливий бачити її.

Чого не скажеш про мене. 

— Ти вирішила, що принесла у моє життя замало лайна, тому вирішила ще й будинок пограбувати? — питаю, опускаючи битку. 

Мія завмирає. Її обличчя густо червоніє. Великими, як у ляльки, очима вона дивиться на мене і не кліпає. 

— Я викликаю поліцію! — дістаю телефон. 

Мія тут же оживає. 

— Ні! — кричить. — Це не те, що ти подумав. Я не збиралася грабувати тебе!

— Атож. Дочекалася ночі, таємно пробралася у мій будинок…

— Грабіжники забирають гроші. А я їх тобі навпаки принесла, — вона знову совгається у віконній рамі. — Твої сто тисяч… Вони у моїй сумці. Якщо ти допоможеш мені… я тобі їх віддам. 

— Я тобі не допомагатиму. 

Мія намагається зробити якомога серйозніший вираз обличчя, але той факт, що вона застрягла у вікні аж ніяк не додає їй солідності. 

— Гаразд, — зітхає. — Тоді я висітиму тут і надалі. 

— Та будь ласка. 

Я розвертаюся і вже планую йти. Треба вшиватися, поки ще тримаю себе у руках та доволі успішно вдаю байдужість. Насправді моє серце б’ється так швидко, що аж у грудях болить. Я не хочу її бачити. І водночас у цей момент знову відчуваю себе живим. 

— Тимуре! ТИМУРЕ!

Зупиняюся, але не обертаюсь. 

— Я прийшла, щоб зізнатися у своїх почуттях до тебе. Але не розраховувала, що доведеться робити це у такій нестандартній позі. 

— У яких почуттях, Міє? Почуттях тріумфу та радості, що змогла спіймати на гачок таку крупну рибу? — не витримую.

— Ні… Почуттях страху, невизначеності та… надто сильної закоханості. Ти маєш повне право не довіряти мені. Але довіряй фактам. Відколи я живу з тобою, на сайті не з’явилося жодної провокативної статті про тебе. Навіть той випадок з аварією… я підлаштувала це, аби дати шефині сенсацію, але не вплутувати тебе. Я щиро шкодую, що приховувала свою професію… Ти навіть не уявляєш, скільки разів я збиралася розповісти тобі. Просто мені не вистачало сміливості. Ти займав все більше місця у моєму серці, і я боялася втратити тебе.