30.1

Я хотіла навести лад у думках, але це виявилося занадто складно. Тому вирішила навести лад у квартирі. Артем не напружувався підтримкою порядку за моєї відсутності, тому тепер у свій єдиний вихідний він змушений мити підлогу та витирати пилюку. Нехай не скаржиться, бо ж найскладнішу роботу я взяла на себе — до блиску вимила кухню. 

Дивлюся на цю чистоту — і на душі легше. Не надовго, та все ж. Раптом чується дверний дзвінок. Я аж підстрибую від неочікуваності. Перша думка: Тимур! Мені стає жарко від хвилювання, але водночас настільки радісно, що я не просто біжу відкривати. Я готова вибити ті двері тараном, аби тільки швидше зустрітися з ним.

Але й тут розчарування. 

То не він, а Вадим. Стоїть у під’їзді з двома величезними пакетами. Крізь целофан видніються мої босоніжки.

— Привіт, — промовляє, доволі майстерно уникаючи потреби дивитися мені в очі. — Скайлер сказав завести твої речі. Перевір, чи тут все… Якщо щось забула, то дай знати.

Я видихаю. 

— Заходь, — пропускаю його у квартиру. — Чаю? 

— Та ні… Взагалі-то я поспішаю.

— Якщо ти переймаєшся через наше з Тимуром розставання, то не варто. Ти тут не винен. 

У Вадима з полегшенням опускаються плечі.

— Добре, що ти так вважаєш. Бо у мене страшно гризе совість… — він ставить пакети у коридорі, а сам проходить на кухню. Сідає за стіл та спостерігає за тим, як я розкладаю чайні пакетики по чашках. 

— Як він? — питаю. — Я намагалася перестріти його, але він наче випарувався. Кудись поїхав? 

— Ні. Скайлер удома. Забарикадувався, як рак-відлюдник. Ігнорує роботу… Сидить на другому поверсі та безкінечно бриньчить на гітарі. Я збрехав начальству, що він захворів, аби виграти для нього трохи часу. Але така поведінка перед гастролями — поганий знак. Як би не довелося все скасовувати…

Чорт забирай. Це найгірший зі сценаріїв. 

— Але ж тебе він впустив до себе. Значить, все не так погано, — кажу з надією. 

— Він і не пускав. Просто я маю власні ключі, тому й зайшов. 

Артем, який увесь цей час підслуховував нашу розмову біля дверей, раптом визирнув зі свого сховку. 

— У тебе є ключі від його дому? — перепитав він.

— Ну… так. 

— Позич їх Мії!

А він молодець. Сама б я навіть не додумалася до такого!

— Точно! — киваю на радощах, ледь не розливаючи чай. — Таким чином я потраплю до нього в будинок та нарешті змушу його поговорити з мною! Сподіваюсь, це зможе повернути його до життя.

— Ні. 

— Чому?!

— Бо він звільнить мене! До того ж… Сьогодні Скайлер відібрав у мене ключ від вхідних дверей. Залишив тільки від воріт, аби раз на два дні я заходив у двір та залишав там їжу для нього та собаки. Очевидно, він планує довготривалу депресію. 

— Ох… бідолашний, — у мене стискається серце. — Я сподівалася, що він тримається краще за мене. 

Вадим киває. 

— Якщо чесно, я теж уперше бачу його таким, — він бере чашку з чаєм та кількома ковтками випиває його. — Мені справді час. Багато роботи.

— Добре. Дякую, що привіз мої речі.

— В іншому випадку Скайлер викинув би їх на смітник, — розводить руками. 

— Можна попросити тебе про одну послугу? — питаю я.

— Так, звісно. 

— Тримай мене у курсі. Я хочу знати, як почувається Тимур.

— Добре. Але якщо він дізнається, що я спілкуюся з тобою…

— Не дізнається. Обіцяю!

Вадим киває. Вже йде у коридор, збираючись залишити нашу квартиру, як раптом Артем зупиняє його. 

— Постривай! — наздоганяє і… кидається обіймати. Це виглядає дивно. І до біса театрально. — Дякую, що допомагаєш Мії. Ти, хороша людина. Я це зрозумів, щойно тебе побачив! У тебе добрі очі. 

Вадим ніяково плескає Артема по спині та намагається відштовхнути його. 

— Та нема за що, —  бурчить. — Не варто…

Нарешті звільнившись, кидає на мене останній погляд та поспішає геть.

— Ну і що це було? — питаю я. — Навіщо ти вішався йому на шию? Не знаєш, куди подіти ніжність — заведи нарешті дівчину!

Артем закочує очі. Майже так само майстерно, як це робить Скайлер. 

— Я обіймався з ним не тому, що мені цього хотілося! А заради тебе.

— Тобто? 

Артем простягає мені ключ з біркою, на якій написано “Skyler”. 

— Можеш не дякувати. 

Я в шоці. Дивлюся на цей ключ, як восьме чудо світу.

— Але як ти дізнався, що ключ при ньому?

— Елементарно. Коли він говорив про нього, то мимохіть торкнувся нагрудної кишені, немов перевіряв чи все на місці.

— Нічого собі! Ти крутий! — я хапаю ключ та притискаю до серця. — Це мій шанс!

— То скористайся ним, поки Вадим не помітив зникнення.

— Зараз? — я дивлюся у вікно, де вже густо сутеніє. — А зрештою, я все одно не дочекаюся ранку!

— Одягайся, а я викличу тобі таксі.

— Домовилися! 

Я прожогом біжу у свою спальню наводити марафет. Тобто маскувати мішки під очима від того, що пів дня проплакала.