Глава 30

Наступного дня я прокидаюся зі сті йким відчуттям, що маю план. Не з думкою «щось треба робити», а зі справжнім бойовим настроєм. Досить сидіти, склавши руки. Треба діяти. Я не з тих, хто здається після першої сварки — навіть якщо це не просто сварка, а повномасштабна катастрофа з елементами зради та фатального непорозуміння. 

Я стою перед дзеркалом і намагаюся вселити собі впевненість.

— Ти зможеш. Ти, Міє, — воїн. Ти не звикла опускати руки, і цього разу теж не будеш, — кажу своєму відображенню, затягую волосся у хвіст і фарбую губи. — Ти не відмовишся від того, що робить тебе щасливою. Точніше, він того, хто робить тебе щасливою.

Сьогодні мені доведеться вийти на полювання. Маршрут створений з урахуванням щоденного розкладу Скайлера. Спершу — парк. Там, де він завжди бігає зранку, слухаючи музику і вдаючи, що йому подобається займатися спортом. 

Рано вранці, коли нормальні люди ще сплять, я виходжу з дому. Найпершим рейсом міського транспорту їду через усе місто. Тимур виходить на пробіжку десь о сьомій. Тому мені треба бути там ще раніше. Обираю місце для засади — під деревом, неподалік від озера навколо якого він робить два кола, а потім відпочиває. Поки чекаю навіть придумую фразу для ефектного початку розмови: «Скільки б ти не бігав, та від правди не втечеш. Ти маєш вислухати мене!». Гарно, правда?

 Минає десять хвилин. Потім двадцять. Пів години. Тимура немає. Бігає купа інших людей. Я вже встигла оцінити форми й фізичну підготовку половини району, але мій Тимур так і не з’явився. 

— Добре, — кажу я собі. — Може, сьогодні у нього вихідний. Піду туди, де його присутність обов’язкова. 

Отже, наступна локація — майданчик для вигулу собак. Я навіть купила пакетик ласощів для Чупі, аби підкупити малого зрадника. Стою біля паркану, виглядаю знайомого хвоста. Але ані Чупі, ані Скайлера і тут немає. Дивно… це єдиний майданчик, де ми могли відпускати свого шибеника побігати без повідця, і не боятися що він наробить шкоди або покалічиться.  

Залишається останній пункт мого сьогоднішнього маршруту. Будинок. Всього десять хвилин пішки, і я опиняюся біля воріт. Здається, наче з моменту моєї останньої присутності тут, ворота та паркан суттєво виросли у висоту. Подвір’я Тимура здається неприступною фортецею. Щоб сюди потрапити, треба прокопати тунель. А так, як у мене немає лопати, а просто стукаю по воротах кулаком. 

Тиша. 

Навіть Чупі не гавкає. Я підозрюю, що йому, видали карт-бланш на розваги в будинку, тому він зараз занадто зайнятий дослідженням сміттєвого відра, щоб виконувати свої службові обов’язки охоронця. 

— Тимуре! — гукаю, намагаючись не звучати відчайдушно (спойлер: не виходить). — Я знаю, що ти вдома! Мені просто треба поговорити! 

Він не виходить. Телефоную — не бере слухавку.  Лише сусідський кіт дивиться з паркану з виразом: “о, чергова драма, люблю серіали наживо”. 

Я притуляю лоба до воріт і сміюся — гірко, втомлено, майже істерично.

— Добре. Мовчи. Я все одно не здамся, — шепочу. — Наступного разу привезу з собою драбину. 

Додому повертаюся без настрою. Мій ентузіазм випарувався, впевненість згасла, відчуття самотності збільшилося. Я сумую за ним. За спілкуванням, за жартами, за його голосом і просто присутністю. Виявляється, моя потреба у ньому значно сильніша, ніж я могла уявити. 

— Як успіхи? — питає Артем. Він сидить на кухні, чекає поки у крихітній каструльці запариться локшина швидкого приготування. 

— Ніяк, — зітхаю. 

— Я можу щось зробити для тебе? 

— Навряд. Хіба що ти знаєш спосіб виманити Тимура з дому.

На мить його обличчя освітлюється ідеєю.

— А що як діяти більш жорстко? Наприклад, я шантажуватиму Скайлера. Пригрожу йому, що розповім ЗМІ правду про його батьків, якщо він не вислухає тебе! Круто?  

Я мимоволі стискаю пальці у кулаки. 

— Артеме, ти ідіот? — гарчу, нависаючи над ним. — Забудь все, що ти чув від мене! Я розповіла тобі, не подумавши. Бо… бо завжди вважала, що можу довіряти тобі. Якщо з твоїх вуст злетить бодай згадка про його дитинство, я… я тебе вб’ю!

— Я ж просто пожартував… — тупиться. 

— А я — ні. Ніколи не говори про Скайлера! Ні слова! 

Він підіймає кришку та задумливо мішає локшину виделкою.

— Одне тепер ясно напевно… — вдивляється у пару, наче намагається побачити там своє майбутнє. — Якщо, захищаючи Скайлера, ти готова скрутити в’язи найкращому другу, то ми маємо справу з  дуже серйозними почуттями. Я все ж подумаю, чим зможу допомогти. 

— Найкраща допомога від тебе — це обіцянка не втручатися і тримати рот на замку. 

Артем нічого не відповідає. Тільки киває.