29.1

Мія

Я тягну валізу до найближчої зупинки. Сідаю на лавку та викликаю таксі. Настрій настільки паршивий, що немає ані найменшого бажання говорити — навіть з оператором, щоб назвати свою адресу. 

Власне, а на що я розраховувала? Сама винна. Як би мені не хотілося спихнути частину провини на Вадима з його порадою мовчати, розумію що він тут ні до чого. Треба було власною головою думати! Хоча… не факт, що Тимур пробачив би мені, якби я сказала раніше. У будь-якому випадку він сприймає це як зраду. Але так просто я не здамся. Не буду сидіти, склавши руки та розвівши шмарклі. Не цього разу. 

Треба дати йому можливість трохи охолонути. А потім… потім якось змусити вислухати мене. Впевнена, якщо я все докладно поясню, то він зрозуміє. Хочеться вірити, що шанс на примирення все ж таки існує. 

Дістаюся додому. Хоча, після проживання у Тимура, називати цю багатоповерхівку домом зовсім не хочеться… Мене немов виштовхали з казки та повернули у сіру буденність. Я більше не Попелюшка, що живе у замку прекрасного принца. Я — безробітна невдаха на орендованій квартирі. Підіймаюся ліфтом, з сумною посмішкою уявляючи, як Скайлер, коли був тут, гидував торкатися кнопок. Відчиняю двері. 

— Я вдома, — промовляю, але сподіваюся, Артем зараз відсутній і в мене буде бодай кілька годин на роздуми у тиші. 

— Мія? А ти чого тут?! — лунає з його спальні. Ех, про тихі роздуми тепер можна й не мріяти. 

Він виходить у коридор. В одних шортах, з розмазаним гримом на обличчі. Здається, Артем забув його змити з учорашнього вечора. 

— А чого мені не бути у квартирі, за яку я плачу оренду? — промовляю дещо роздратовано. — Чи ти собі нову сусідку знайшов?

— О… — здається, він все зрозумів. Навіть без пояснень. — Ти з’їхала від Скайлера… А я не бачив жодного поста про це, хоча й підписаний на ваші блоги. 

— Нам зараз не до блогів. 

— Посварилися? 

— Угу. Він дізнався, що я була журналісткою, — бурмочу собі під носа. — І, що найгірше, не від мене… 

— Неприємна ситуація, — Артем чухає потилицю. — Але, знаєш, у цьому є й свої плюси. 

— Які, наприклад? 

— Вам все одно не судилося бути парою. Ви з різних світів, а те що між вами зародилися якісь почуття — аномалія. Рано чи пізно ви б розійшлися. Та краще рано, бо якщо пізно, то буде болісно. 

— Відколи ти став таким знавцем людської психології? — хмикаю я, скидаючи взуття. Прямую до себе в кімнату.  — Нічого не закінчилося. Це лише пауза. 

— Тобто? Тільки не кажи, що ти бігатимеш за ним та проситимеш пробачення. Це не у твоєму стилі! Гордість — важливіша, пам’ятаєш? Ти ніколи такого не робила…

— То, може, я ніколи по-справжньому не закохувалася? Бо зараз мені чхати на гордість. 

— Я тебе не впізнаю… — його голос звучить розгублено. — Навіть не знаю, подобається мені ця романтична версія Мії чи ні. 

— Особисто мені не подобається. Я почуваюся… слабкою. Але мені дуже подобається бути з Тимуром. І заради цього я готова піти на що завгодно. 

Артем киває. А потім зводить на мене погляд.

— Стоп, — кліпає. — А хто такий Тимур? 

— Це Скайлер!

Він з полегшенням видихає. 

— Ну добре. Бо я вже подумаю, що у вас якийсь любовний трикутник.

— Нам і без трикутника вистачає клопоту. 

Я падаю на ліжко. Дивлюся у стелю. Намагаюся вгадати, що зараз робить Тимур. Сподіваюся, що лютує та зриває злість на всіх, хто трапиться йому на очі. Мені краще уявляти його таким, аніж розбитим та сумним. Добре, що з ним Чупі. Як не крути, в мене хоч Артем є, а він — геть самотній. 

Я дістаю телефон. Він точно не візьме слухавку, якщо я йому зателефоную. Тому відкриваю месенджер та пишу йому повідомлення:

“Знаю, що зараз ти дуже сердитий. Я тебе розумію. Я теж сердита — на себе і на ту ситуацію, яка склалася. Просто знай, що мені понад усе на світі хочеться повернути твою довіру. Я зроблю все можливе, аби це відбулося якомога швидше”.

Відправляю. За хвилину біля цього тексту з’являється напівпрозорий напис: прочитано. Моє серце починає битися швидше, у крові вирує адреналін, а горло стискається від надмірної кількості емоцій. Він починає писати відповідь. Я затамовую подих…

Та замість повідомлення від Тимура з’являється сповіщення червоним кольором: користувач обмежив доступ до своєї сторінки. Вас заблоковано. 

— Чорт забирай! — гарчу розчаровано. 

Та це нічого не змінить. Він може заблокувати мене у всіх соціальних мережах. Але я знаю, де він живе. Знаю, де бігає, де вигулює пса, де купляє одяг і де працює. Якщо доведеться, я переплюну завзятістю усіх його фанаток й тінню переслідуватиму, поки не змушу поговорити. 

Якщо доведеться, я навіть почну слухати його пісні.