Глава 29

Раптом позаду лунають кроки — тихі, обережні, але в цій мертвій тиші вони звучать, як постріли. Я різко обертаюся.

Мія стоїть у дверях. Боса, сонна, з розплетеним волоссям, що золотим водоспадом розсипається на плечах. Чорт забирай, навіть зараз, коли я ненавиджу всіма фібрами душі, маю визнати, що вона неймовірно красива. Ловлю на собі її погляд. У ньому змішалися шок, страх і безсилля. Вона дивиться то на мене, то на валізу, то на розкидані речі — і мені навіть не треба нічого пояснювати. Вона вже все зрозуміла.

— Що… що ти робиш? — питає тихо, майже пошепки. Її голос тремтить, як струна.

Я не відповідаю. Просто закидую чергові речі у валізу та застібаю блискавку. Звісно, помістилося не все. Решту збере Вадим, бо мені не вистачає на це сил. Підіймаю валізу та йду у вітальню. 

— Тимуре, будь ласка… — Мія наздоганяє мене в коридорі. Обережно торкається мого плеча кінчиками пальців. — Дай мені пояснити. Все не зовсім так, як ти думаєш. Не настільки погано…

Я мовчу. Не тому, що мені байдуже. А тому що боюся, як відкрию рота — біль знайде шпарину й прорветься назовні. Вона і так бачить мене розбитим, не хочу виглядати ще більш жалюгідним. Ні, я їй цього не подарую.

— Так, я була журналісткою, — каже поспіхом, крокуючи за мною. — Але я ніколи не хотіла нашкодити тобі! Тобто… Спочатку це була просто робота, та все змінилося. Я почала бачити в тобі людину, а не героя статей. І коли зрозуміла, що… закохалася, я звільнилася. І нічого не публікувала, присягаюсь. 

Я ставлю валізу біля дверей і повільно повертаюся до неї. Усередині все бурлить — гнів, розчарування, зрада, навіть сором за власну наївність.

— Закохалася, — повторюю глухо. — А ти хороша актриса. Чого не скажеш, аби не втратити роботу… Невже ти думаєш, що я тобі повірю? Що вдам, наче нічого не сталося, і дозволю тобі й надалі використовувати мене? Наш контракт розірвано. Не хвилюйся, Каріні та піар-команді я нічого не розповім. У тебе не буде проблем. Та й оплату за свої послуги отримаєш.  

— Не потрібна мені ніяка оплата, — каже вона, вже майже плачучи. 

Я гірко усміхаюся.

— Ах, точно. Напевно, ти й так добре заробила на статтях про мене. А я думав, ти пишеш роман… Хотів допомогти з виданням… Йолоп!

— Тимуре, я не хотіла брехати. Чесно, — шепоче вона. — Просто спочатку не знала, як сказати. А потім було пізно… Все якось закрутилося. Я боялася зробити тобі боляче.

— Але мені боляче!

— Знаю… пробач.

— Досить, — перебиваю її. Мій голос дивом залишається твердим. — Я не хочу нічого чути. Дай мені спокій.

Вона стоїть нерухомо, як закам’яніла. Її очі повні відчаю, але я на це не реагую. У моїй душі порожнеча. Я відчиняю двері. Гаряче літнє повітря б’є в обличчя. Це міг би бути чудовий день… Ми б провели його біля басейну, а ввечері погуляли б з собакою та повечеряли б у ресторані. Ми б провели черговий день у солодкій брехні. 

 — Йди, Міє, — кажу нарешті. — Просто йди. 

Вона не рухається. Лише дивиться — розгублено, зламано, ніби сподівається, що я передумаю.

— ПРОВАЛЮЙ! — кричу, щоб розвіяти її останні сумніви. 

Тоді вона повільно киває. Витирає сльози, бере валізу й виходить. На ґанок слідом за нею вибігає Чупакабра. Він крутиться біля її ніг, скавулить, наче благає залишитися. Мія опускається, гладить його, щось шепоче — я не чую, але бачу, як у неї тремтять руки.

І саме тоді в мені щось остаточно ламається.

— Чупі, до мене! — кажу різко, виходячи на поріг. — Зайди, негайно. 

Пес не слухається. Дивиться на мене, тихо скиглить. Я хапаю його за нашийник і тягну назад у дім, хоч він і пручається.

— Досить, — шепочу, не розуміючи, кому саме — йому, їй чи собі. — Досить, блін.

Я зачиняю двері. Важко. Зі скрипом. Так, ніби відрізаю від себе частину серця. Стою, притулившись лобом до дерева. Ззовні чути, як по доріжці котяться коліщатка валізи. Нарешті віддаляються. І тільки коли звук остаточно зникає, я усвідомлюю, що знову залишився сам. Моя ілюзія щастя луснула, як мильна бульбашка.