28.1

На екрані — ряд назв, простих, сухих, але від них холод проходить крізь мене, як струм: 

«Скайлер — феномен чи фікція?» 

«Таємне життя кумира. Ексклюзив» 

«За лаштунками зірки: хто такий Скайлер поза сценою?» 

Я спершу навіть не розумію, що бачу. Може, це просто добірка матеріалів про мене? Може, вона збирала статті, аналізувала, щоб краще грати мою дівчину? Точно, певно, так і є. Мія — спостережлива та відповідальна, їй потрібні джерела. Усе логічно. 

Я намагаюся втримати цю думку, як потопельник ковток повітря. Боюся, що відпущу її, і відразу піду на дно. 

А тоді клікаю на перший файл. Текст відкривається. І мій світ починає руйнуватися. 

На екрані — моє життя. Розібране по кісточках. Мої звички, слова, навіть дрібниці на кшталт того, що я люблю демонстративно закочувати очі або кручу рухомий елемент на своєму персні, коли намагаюся приховати хвилювання. Але головне — стиль оповіді. Я його впізнаю. Це її манера подачі інформації, її слова, її фрази, її інтонації, її саркастичні ремарки.

“Стосовно пихи та зверхності, Скайлеру немає рівних. Його серце настільки крижане, що йому не страшне навіть глобальне потепління. Він — лицемір, який тільки вдає любов до фанатів. Чому? Бо так йому вигідно” 

Це — про мене. І це написала вона. Я заплющую очі, але все одно бачу текст. Десь під ребрами починає болісно колоти. Наче хтось встромив ножа мені в область серця, а тепер повільно провертає лезо, аби цей біль став ще нестерпнішим. Я перечитую речення знову й знову, сподіваючись, що знайду бодай натяк на іронію, на жарт, на щось, що скаже: це не серйозно. Але текст сухий, холодний… професійний. Він схожий на розтин — точний, відсторонений, безжальний. 

Я відкриваю інший файл. Там — чернетки, дати, нотатки. 

“Матеріал треба здати до кінця місяця!!!” 

“Реакція Скайлера на тему дитинства — емоційна, потенційно придатна для подальшого дослідження” 

“Після підкасту на радіо помітна зміна в поведінці — варто простежити” 

Мені здається, що світло з екрана обпікає очі. Мені боляче кліпати. У голові дзвенить. Я читаю — і щоразу ніби отримую ляпас. Вона спостерігала. Записувала. Продавала інформацію про мене. Горло стискає. Хочеться сміятися, але виходить тільки якийсь хрипкий звук. 

Я різко встаю, ноутбук ледь не падає з ліжка. Проходжуся кімнатою, намагаючись вгамувати емоції. Плечі напружені, руки стискаються в кулаки, нігті врізаються у долоні. 

Ні. Це не може бути правдою. Тільки не Мія. Вона не така. Вона б не стала. 

Я вірив кожному її слову. Я довіряв їй. Я, чорт забирай, збирався зізнатися їй у своїх почуттях. 

Мене накриває хвиля злості — гострої, гарячої, такої, що хочеться вдарити кулаком у стіну, тільки щоб хоч трохи заглушити цей біль. Я стискаю зуби, аби не закричати. Мене знову зрадили. І знову людина, яка мені небайдужа. Це що, бляха, якесь прокляття? Чому це повторюється?

Я ніколи не цікавив її як хлопець. Я завжди був для неї об’єктом вивчення. Проєктом. Матеріалом. 

Мені хочеться вийти, влаштувати сцену, розбудити її, крикнути: «Навіщо?» Але я не можу. Не хочу зустрічатися з нею поглядом. Не хочу дивитися у її брехливі очі.

 Я повільно закриваю ноутбук. У моїй душі вакуум — жодного звуку, жодного слова. Тільки порожнеча. Така глибока, що у ній можна загубитися навічно. 

Біля шафи помічаю її валізу. Те що треба. Встаю, беру цю валізу та, відкривши, кладу на ліжко. Повільно, мов рухаюся під водою, починаю складати туди всі речі Мії. Я хочу, аби у моєму домі не залишилося навіть згадки про неї.