Глава 28

Скайлер

Ранок приходить тихо — крізь щільні штори просочується лише вузька смужка світла, яка повзе по килиму, повільно підкрадається до дивана і торкається мого обличчя. Я розплющую очі, мружуся, і спершу не розумію, де я. Ох, точно… кімната домашнього кінотеатру. 

Екран вимкнений. У повітрі стоїть запах карамельного попкорну, який розсипався по підлозі. 

Згодом я відчуваю ще щось, а точніше когось. Мію.

Вона спить, притулившись до мене, її голова — на моїй руці, її волосся лоскоче шию. Я навіть боюся дихнути, щоб не злякати цей момент. Мій другий бік гріє Чупі, який розвалився у ногах лисим пузом догори. Повний комплект — дівчина, пес, і я, затиснутий між ними, як у найприємнішій пастці на світі.

Я обережно повертаю голову, дивлюся на Мію. Вона спить міцно, злегка розтуливши губи, щоки рожеві від спеки. Ми заснули тут? Разом? Одночасно? Сподіваюся, я не хропів…

Не пам’ятаю, коли востаннє прокидався поряд із дівчиною і не хотів, щоб вона пішла якомога швидше. Зазвичай усе було інакше — коротке захоплення, кілька ночей, а потім порожнеча й дивне відчуття, що мені куди комфортніше бути одному. Але зараз… зараз зовсім не так.

Мені добре. Просто добре.

Її дихання рівне, тепле. І навіть у цьому задушливому літньому повітрі мені не хочеться прибирати руку. Хочеться обіймати її — хоча б іще трохи. Я проводжу поглядом по її обличчю, по лінії шиї, по тій смішній мідній прядці, яка впала на ніс, і в голові миготить думка: Боже, як же легко до цього звикнути.

Я усміхаюся. Усередині все стискається від ніжності, яку я навіть не знаю, куди подіти. Хоч бери та роздавай її усім охочим — настільки її багато. Хочеться запам’ятати кожну дрібницю: її запах, тепло, те, як Чупі перевертається й кладе лапу їй на коліно, ніби теж охороняє. Здається, саме так виглядає картинка ідеального життя, про яке я боявся навіть мріяти. Якщо це сон — я не хочу прокидатися.

Лежу нерухомо ще хвилин п’ятнадцять. У роті пересохло. Треба попити. І, бажано, почистити зуби. Я обережно підводжуся з дивана. Поправляю подушку, ще раз кидаю погляд на Мію і виходжу.

Дім дихає сонцем. Я йду босоніж коридором. Насолоджуюся тишею, яка буває лише вранці, коли світ ще не встиг прокинутися повністю. На сьогодні у мене заплановано безліч справ. Але хочеться вимкнути телефон та провести цей день удома.  

Коли проходжу повз кімнату Мії, на мить зупиняюся. Двері прочинені. На ліжку — рожевий плед, який скидається їдкою кольоровою плямою у моєму інтер’єрі, на тумбочці вежа з книжок… а на стільці ноутбук. 

Я роблю крок уперед. Згадую, що вона пише роман. Цікавість бере гору над правилами поведінки. Мені страшенно хочеться прочитати бодай кілька сторінок. Гадаю, це допомогло б мені краще пізнати саму Мію. Якщо її робота дійсно цікава, то я не проти допомогти з виданням. Для мене — це дрібниця, а для неї може стати справою усього життя. 

Я зависаю на порозі, вагаюся. Совість кусає. Це нечесно. Ні, навіть гірше — це підлість. Може, краще просто спитати? За сніданком, невимушено: «Слухай, покажеш свій роман?» Так буде правильно.

Але потім у голові проскакує інша думка: А раптом там щось про мене? Вона цілком могла зробити мене прототипом якогось персонажа. Сподіваюсь, цей персонаж не помирає у першому ж розділі…

Я стою ще кілька секунд, зітхаю. Озираюся. Потім тихо підходжу до ліжка. Натискаю клавішу Enter. Екран оживає. Шпалери зі світлиною Чупі — яке страхіття. А на робочому столі, прямо над вухом пса, папка з лаконічним підписом — «робота».

Мене коле десь під грудьми — відчуття, ніби я от-от зроблю щось, після чого вже не буде дороги назад. Палець завмирає над тачпадом. Не треба, Тимуре.

Але, чорт забирай, це ж просто книга. Не щоденник, не особисте листування. Що поганого, якщо я стану її першим читачем?

 Клац. Папка відкривається.