27.1

День тягнеться нескінченно. Я ходжу по дому, як привид, не знаходячи собі місця. Думки плутаються, серце б’ється то швидко, то повільно — наче я стою на краю прірви й боюся зробити крок уперед. Все ж таки я маю зізнатися сьогодні. Щойно він повернеться. Без красивих вступів, без виправдань. Просто правда, така, як є.

Кілька разів я навіть репетирувала це перед дзеркалом у ванній: “Скайлере, ти мусиш знати…”, “Я маю тобі де в чому зізнатися…”. Але щоразу губилася, коли доходила до слів “я журналістка”. Вони звучали, як вирок.

Чупі лежить під диваном і жує свою іграшку, а я сиджу поряд з ним. Кручу у руках чашку кави, яка давно охолола.

— Я мушу це зробити, — кажу сама собі. — Краще гірка правда, ніж ця брехня. Зрештою, я не написала нічого поганого відколи почала грати його дівчину. 

Пес лише позіхає у відповідь, ніби натякаючи, що я повторюю це вже вп’яте.

І тут грюкають двері.

Я підскакую, наче спіймана на місці злочину. У голові одразу спрацьовує запобіжник: вимикається все — сміливість, план, логіка, навіть дихання.

— Привіт! — чується голос Скайлера. — Я дещо купив!

Він заходить до вітальні, усміхнений, трохи втомлений, але щасливий. У руках — букет квітів. Звичайний, не надто пишний, але живий та яскравий. І величезний мішок корму для Чупі, який він тягне на собі, як Санта Клаус.

— Квіти — для тебе. А це, — підморгує, киваючи на мішок, — для нашого хатнього монстра. Ти помітила, як багато він їсть? Мені здається, що утримувати тигра і то вигідніше…

Я дивлюся на нього й не можу вимовити ні слова. Замість звичного відстороненого Скайлера, який колись здавався мені суцільною стіною, переді мною зовсім інший хлопець. Веселий. Спокійний. Душевний. Його очі світяться, коли він дивиться на мене. І від цього погляду моє серце болісно стискається. 

— Ти щось приготувала? — питає він, ставлячи мішок біля дивану. — Бо я зголоднів, як вовк.

— Ем… ні, — відповідаю тихо. Я витратила цілий день на саморуйнування. — Але можу…

— Не треба, — перебиває він і кладе букет мені на коліна. — Сьогодні я готую вечерю. І без жодних підгорілих оладок, обіцяю.

Я сміюся, хоча сміх ледь не зривається у щось інше — у сльози. Він бігає по кухні, невпевнено, але з ентузіазмом. Плутає каструлі, сипле занадто багато спецій, пробує соус, морщиться, знову щось додає. І весь цей час говорить — про підготовку до туру, про наш флешмоб, про те, що вже й не проти дати благодійний концерт, про який я просила, треба лише якось втиснути його у гастрольний графік. 

Я стою біля дверей кухні, спостерігаю за ним і відчуваю, як по моєму тілу шириться тепло. Він справді змінився. Мені стає нестерпно боляче від думки, що я можу це зруйнувати. Одним зізнанням. Одним реченням.

Я згадую слова Вадима: “Не зараз. Не тоді, коли він нарешті ожив.” І розумію, що він мав рацію.

— Міє, ти як? — озивається Скайлер, дістаючи тарілки. — Ти сьогодні якась тиха.

— Просто втомилася, — кажу, намагаючись посміхнутися. — І трохи задумалася.

— Я теж втомився. Може… після вечері подивимось якийсь фільм? У мене є власний кінотеатр, але я практично не користуюся ним. 

Ах, то он що знаходиться за дверима тієї таємничої кімнати на другому поверсі!

— Чудова ідея, — відповідаю. І цього разу усміхаюся щиро. — Я люблю кіно. 

Він повертається до плити, а я сідаю за стіл. Усередині мене все ще б’ються дві сили — чесність і страх. Але сьогодні страх перемагає. Бо я дивлюся на нього — і розумію, що не маю права сипати сіль на рану, яка щойно почала загоюватися. Може, одного дня я знайду правильний момент, щоб розповісти все. Але не сьогодні.

Сьогодні я просто хочу запам’ятати його таким — з усмішкою, з квітами в руках і з тією надією в очах, яку так легко втратити.

Ми вечеряємо під сміх, жарти й дивні кулінарні експерименти. Його паста пересолена, соус дивно пахне корицею (він переплутав її з паприкою), але мені байдуже. Це найсмачніша вечеря за весь час, що я тут. Бо вона — наша. Без напруги, без фальші, без блогу. Лише двоє людей, які сміються над своїми невдачами й дивляться один на одного трохи довше, ніж потрібно.

Після їжі ми піднімаємося на другий поверх. 

— Це моя улюблена кімната, — дещо загадково шепоче Скайлер. — Вона єдина зачиняється на ключ.

— Коли я сюди тільки-но заїхала, то думала, що це кімната розпусти… Ну, знаєш, з червоними шпалерами, начинена наручниками, батогами та шкіряними меблями.

— Ну… — сміється він. — Шкіряні меблі там дійсно є. 

Він повертає клюй у замку та пропускає мене всередину. Кінотеатр зовсім не такий, як я собі уявляла. Я очікувала побачити стерильну глянцеву залу — холодну, як рекламний ролик. Але замість цього — простір, у якому хочеться залишитися надовго.

М’яке, тепле світло розливається по стінах, утворюючи затишні тіні. Уздовж однієї — широкий диван, настільки великий, що на ньому можна спати, як на ліжку. Він обтягнутий шкірою кольору какао з молоком, а на ньому безладно розкидані подушки — різних кольорів і фактур. Деякі виглядають дорогими, інші — з потертою тканиною, ніби їх купили на барахолці.

На підлозі — темний килим, м’який і густий, що приглушує кожен крок. У кутку стоїть невелика поличка з фільмами, і я не можу не усміхнутися: більшість із них старі, які я дивилася ще у школі. Сімейні комедії, вестерни з дивакуватим одноголосим перекладом, ціла колекція різдвяних мелодрам. Здається, він і справді романтик, просто нікому цього не показує.

Ми сідаємо на диван поруч, Чупі вкладається на проході, мов охоронець, який стежить, аби сторонні не потрапили до зали. Скайлер сам обирає фільм. На екрані стара комедія — затишна, як дитинство, як улюблений пухнастий плед, як дні без турбот і брехні. 

Він сміється гучно, відкрито, навіть не намагається стримуватися. Його сміх заразний, і я ловлю себе на тому, що не дивлюся фільм, а дивлюся на нього. Як він примружує очі, як торкається пальцями губ, стримуючи черговий приступ сміху. Як легко йому зараз. І як спокійно мені поруч із ним.