Глава 27

Перші кілька хвилин ми їдемо мовчки. Машина повільно котиться вузькими вуличками. Я відчуваю, як моє серце гупає у грудях, наче намагається вирватися. Я не розумію, куди він мене везе і що взагалі відбувається. В голові рояться десятки запитань, але язик не слухається.

Вадим зосереджено дивиться на дорогу. Від його звичної усмішки не залишилося й сліду. Здається, він обмірковує, як почати розмову. Або в якому лісі краще закопати мій труп…

— Ти, напевно, думаєш, що я стежив за тобою, — нарешті каже, не відводячи погляду від дороги.

— Було б дивно, якби я так не подумала, — відповідаю різкіше, ніж хотіла.

— Але я стежив не за тобою. — Він кидає короткий погляд у мій бік. — А за Наталією Корх. 

Я кліпаю, не одразу розуміючи, чи правильно почула.

— За Наталі?

— Так. Мені вдалося дізнатися, що вона — власниця видання, яке публікує рекордну кількість пліток про Скайлера. Я збирався поговорити з нею. Підкупити, щоб зупинити цей потік бруду. Скайлер скоро вирушає у тур, а ці статті можуть все зіпсувати. А потім я побачив тебе…

Я відчуваю, як у мене холоне всередині.

— Дозволь мені все пояснити… — промовляю тихо.

— Не треба пояснень, — каже він. — Я не дурень, Міє. Неважко скласти два плюс два, аби зрозуміти, що зрадниця завжди була серед нас.  

Я притискаю долоні до колін, щоб він не бачив, як тремтять пальці.

— Так, — нарешті кажу. — Ти маєш рацію. Я журналістка. Тобто… була нею. Працювала у головному офісі, підслуховувала ваші розмови, писала статті. А потім ви вмовили мене стати фіктивною дівчиною Скайлера…

— То це ми винні? 

— Ні. Я не це хотіла сказати. Вибач, мені важко сформулювати думку. 

— Але у статтях ти її доволі добре формулюєш! 

— Більше не буду. Я звільнилася. — Дістаю з сумочки аркуш, показую йому. — Ось підпис Наталі. Це офіційно.

Вадим мовчить. Потім кидає короткий погляд на папір, після чого знову дивиться на дорогу.

— Чому це раптом? 

— Бо я хочу розповісти все Скайлеру, — мій голос тремтить. — Я не можу далі брехати. Він довіряє мені. До того ж я... ну знаєш… закохалася в нього. І навіть якщо він зненавидить мене… то принаймні знатиме правду. 

Вадим різко гальмує біля узбіччя. Машину трохи заносить. Він вимикає двигун і розвертається до мене.

— Послухай мене уважно, — каже він, дивлячись мені просто у вічі. — Ти не повинна цього робити.

— Що?

— Не говори йому нічого.

— Але… — я настільки спантеличена, що від нервів починаю сміятися. — Чому? 

— Бо це знищить його, — перебиває він спокійно, але твердо. 

— Ах, зрозуміла. Ти переймаєшся, що це недоречно перед концертним туром. Він не зможе добре відпрацювати, якщо буде не в гуморі. Але є речі важливіші за гроші. Чорт забирай, всі в першу чергу думають про те, щоб якомога більше заробити на Скайлері. А на його справжні почутті вам начхати!

Вадим на мить замовкає, обдумує кожне слово, перш ніж продовжити.

— Ні. Ти не вгадала. Особисто мені байдуже на його тури. Я нічого не заробляю з цих виступів. Мене якраз турбує його внутрішній стан. 

— Та невже?

— Він роками нікого не підпускав до себе. Ні дівчат, ні друзів. На сцені він — зірка, а у реальному житті закритий від усього світу. Навіть я ледве пробився крізь цю броню. А тепер уперше за стільки часу Скайлер сміється, готує сніданки, їздить на пікніки. Ти пробудила у ньому людину. Якщо він дізнається, що вся ця близькість почалася зі зради… — Вадим хитає головою. — Це зламає його остаточно.

Моя горлянка боляче стискається. Я намагаюся проковтнути цей клубок емоцій.

— Але я роблю це заради нього.. — шепочу. — Я змінилася. Я справді бажаю йому щастя.

— Я вірю, — каже тихо. — Але цього може бути недостатньо.

Ми мовчимо. Вадим витягує руку, кладе її мені на плече — легкий, короткий дотик, майже дружній.

— Не руйнуй його, Міє. Не зараз. Не тоді, коли він нарешті ожив.

Я відводжу погляд у вікно. Мені хочеться кричати, сперечатися, доводити, що чесність — це єдиний вихід. Але слова розчиняються в повітрі. Його аргументи мають логіку.

— Ти дійсно думаєш, що так буде краще? — питаю нарешті. 

— Так. Я зроблю все можливе, аби це залишалося у таємниці якомога довше. Керівництву теж не скажу. — Він знову заводить мотор. — А поки що просто будь поруч із ним. І бережи його. Розповіси правду тоді, коли він буде готовий прийняти її. 

Я киваю. Мовчу всю дорогу. Аж поки автівка не зупиняється біля будинку.

— Дякую, Вадиме. 

— Я лише виконую свою роботу, — посміхається він. 

Але тепер я знаю, що насправді Скайлер не просто його бос. Він його друг. Так, противний, ексцентричний, вимогливий, але важливий для нього.